Леви́цький Володи́мир Лу́кич (літературний псевдонім Василь Лукич; 2 вересня 1856, Белзець, тепер село Гончарівка, Золочівський район, Львівська область — 6 жовтня 1938, Винники, Львів) — український письменник і громадський діяч, видавець, літературознавець, почесний член товариства «Просвіта» (з 1925), дійсний член НТШ (з 1926).

     Володимир Левицький, довголітній нотар у Винниках, відомий у широких колах нашого громадянства під псевдонімом Василя Лукича, вродився 2-го вересня I856 р. у селі Белаці, Золочівського повіту, де його батько був священиком. Початкову школу проходив у рідному селі та в Золочеві, гімназію скінчив у Бережанах, університетські студії у Львові.

     Вже в гімназії був членом студентської «Громади», що розбуджувала національну свідомість та плекала український патріотизм. У часі університетських студій працював разом з Іваном Франком, М. Павликом, Євгеном Олесницьким, Антоком Горбачевським, Іваном Белеєм, Костем Левицьким та Андрієм Чайковським, тобто з людьми, що пізніше займали провідні становища в різних ділянках нашого національного життя.

     В 1878-му poці Володимир Левицький помістив у «Ластівці» два свої оповідання і хоча пізніше письменницьку працю закинув, то все-ж стояв дуже близько до літератури як редактор літературного журналу, альманахів та календарів. Був членом редакції «Друга», в І877 р. брав участь у редагуванні альманаху «Дністрянка». В 1880-ому році помістив у «Зорі» працю про ... Читати далі »

 Іван Франко - це розум і серце нашого народу.

Це боротьба, мука і передчуття щастя України і людськості».

Максим Рильський

     Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906).

     Дитинство та роки навчання Івана Франка

     Майбутній письменник та поет Іван Франко народився в селі Нагуєвичі, Львівської області 27 серпня 1856 року в селянській родині. Сім’я, в якій народився Іван Франко не належала до категорії зовсім бідних, адже батько тяжко працював ковалем і утримував не тільки свою сім’ю, а й всю родину.

     Своє навчання Іван Франко розпочав з початкової школи, що знаходилася в селі Ясениця-Сільна, потім навчався при василіанському монастирі, а далі вступив до Дрогобицької гімназії. По закінченню гімназії Іван Франко продовжив навчання у Львівському університету на філософському факультеті. Далі майбутній письменник продовжив навчання в Чернівецькому та Віденському університетах, адже батько завжди прагнув дати синові хорошу освіту.

     Коли хлопчикові виповнилось дев’ять років пішов з життя його батько, який для сина був найближчим порадником, і життя майбутнього письменника стало далеко не легкими. В своїх оповіданнях він передає окремі моменти свого життя. З таких творів, як «Грицева шкільна наука», «Олівець» ми дізнаємось, як деколи доводилось важко юному таланту.

     Будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко уже в той час виявляв феноменальні здібності. Він мав таку унікальну пам'ять, що йому було достатньо один раз послухати урок і він міг майже дослівно переповісти всю інформацію своїм друзям.

    ... Читати далі »

     ВАКАЛЮ́К-ДОРОШЕ́НКО Марія Іванівна (26. 08. 1926, с. Студена, нині Піщанського району Вінницької області) – письменниця, перекладачка. Дружина І. Дорошенка. Член НСПУ (1982). Закінчила Львівський педагогічний інститут (1950). Відтоді працювала редактором, від 1978 – зав. редактора художньої літератури видавництва «Каменяр», від 1992 – головним редактором видавництва «Плай» у Львові. Основа повістей «Моноліт» (1968), «Важкий хліб» (1976), «Бар’єр» (1980), «Порив» (1984) – автобіографічна: довоєнне дитинство, епізоди шкільного життя, румунська окупація, народний опір. 1994 видала книгу прозових мініатюр «Одкровення». Поетична збірка «Книга болю» (1990), «Влада чуттів» (1997) і «Коли ти далеко» (2001) складають вірші про сьогодення, інтимна лірика. Усі зазначені твори Вакалюк-Дорошенко опубліковані у Львові. Переклала з болгарської мови окремі твори П. Славинського, К. Калчева, А. Гуляшки, Б. Райнова (у співавторстві з К. Марущак).

Джерела

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=32911

     Олександр Якович Кониський (*6 (18) серпня 1836, Переходівка — †29 листопада (12 грудня) 1900, Київ) — український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. (всього близько 150). Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну», перекладу «Щоденника» Т. Г. Шевченка.

     Олександр Якович Кониський належить до того типу письменників – і водночас громадських діячів, які, не претендуючи на перші місця на "п’єдесталі" літератури певного періоду, зробили для неї наполегливою буденною працею більше, аніж хто інший.

     Біографія.

     Народився в селі Переходівка (тепер Ніжинського району Чернігівської області). Походив із стародавнього чернігівського роду, який нараховував понад 400 років. Дитинство майбутнього письменника та поета пройшло в місті Ніжині, про яке він згадував у свої спогадах так: «Ніжин — місто невелике. Водночас воно було осередком просвітництва Чернігівщини та півночі Полтавщини. Тут красувався тоді Безбородьків ліцей. До того ж за Ніжином було славнозвісне минуле історичне, особливо торгашеське, тому серед людності було вдосталь людей із статками».

     Друкуватися почав у «Черниговском Листке» (1858). Кониський вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. У пресі опублікував низку статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматка або перша читанка задля початку вченья» 1882).

     Кониський налагоджував зв'язки з українськими діячами у Галичині. Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція. Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини. 1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва. Там працює у газеті «Кіевскій Телеграфъ». Кониський був одним із фундаторів Літературного Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності).

     1897 ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, що мала об'єднати всі кола національно-свідомих українців. Для потреб організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книг українською мовою.

     Творчість

     Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях обстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

     Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка(у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби ... Читати далі »

     Мірошниченко Олександр Анатолійович (11 серпня 1936), український письменник-гуморист. Народився в Києві в робітничій сім'ї. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Довгий час був на партійній роботі, багато років працював в Міністерстві культури. Тихий і спокійний чоловік, скромність якого викликала поваги у колег і знайомих.

     Автор збірок гуморесок та гумористичних повістей: «Я - марсіанин», «Голі робінзони», «Люди з одного двору», «Знову марсіани», «Йог», «Галатея і робот», «Фантастичні перевтілення», «Велике щастя маленького чоловічка», «Агов, люди!») ,«У цьому химерному світі», «Хто ж залишиться в конторі», «Конторські метаморфози».

     У кожній з цих книг є гуморески на фантастичні теми, число яких у письменника близько сотні, навіть деякі назви його сатиричних збірок швидше нагадують заголовки науково-фантастичних романів.

Джерело:

http://archivsf.narod.ru/1936/alexandr_miroshnichenko/index.htm

     Роман Мар’янович Лубківський — поет і перекладач, культуролог, державний і громадський діяч народився 10 серпня 1941 року на Тернопільщині. 
       Закінчив Львівський держуніверситет ім. І. Франка, філолог. Працював редактором у видавництві, заступником головного редактора журналу «Жовтень» («Дзвін»). 1980—1992 рр. — голова Львівської організації Спілки письменників України, член виконавчої ради українського відділення ПЕН-клубу, делегат Установчого з’їзду Руху.
       Народний депутат України першого демократичного скликання, член Комісії у закордонних справах. Входив до Народної ради. Ініціатор підняття над Верховною Радою національного прапора України.

     З 1992 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в ЧСФР, потім у Чеській та Словацій Республіці; 1993—1995 рр. — у Чеській Республіці. 1997—2001 рр. — начальник управління культури Львівської облдержадміністрації, професор ЛНУ ім. Івана Франка. З 2006 року — Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

     Лауреат премії ім. Павла Тичини, Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, ім. Максима Рильського, закордонних: ім. Вітезслава Незвала, ім. П. О. Гвєздослава.

     Член Спілки письменників України (з 1966), Укр. ПЕН-клубу. Поет, перекладач, критик. Автор збірок "Зачудовані олені" (1965), "Громове дерево" (1967), "Рамена" (1969), "Смолоскипи" (1975), "Звіздар" (1977), "Майоліка" (1985), "Словацьке літо" (1986); книг перекладів "Слов'янське небо" (1972) та "Слов'янська ліра" (1983); збірок літ.-критичних нарисів "Многосвіточ" (1978), "Львів очима письменника" (1985); книжки публіцистичних роздумів "Високі райдуги" (1979). Лавреат Держ. премії України ім. Т.Шевченка (1992), премії ім. П. Тичини "Чуття єдиної родини" (1979), премії ім. В.Незвала Чеського літ. фонду, премії ім. Гвездослава (ЧСФР). Засл. діяч культури Польщі. Ордени Труд. Черв. Прапора, "Знак Пошани". Орден "За заслуги" III ст. (12.1998).

Джерела:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=64&type=biogr

http://ukr-lit.net/lubkivskij.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Лубківський_Роман_Мар'янович

     Володи́мир Микола́йович Леонто́вич (*5 серпня 1866, с. Оріхівка Лубенський повіт, Полтавська губернія, тепер Лубенського району Полтавської області — †10 грудня 1933, Прага) —український громадський та політичний діяч, письменник і меценат, за фахом правник, видавець.

     Один із славних синів України, який переймався національною ідеєю, жив і працював для рідної землі. Він належав до київської «Старої громади», «Просвіти», Товариства українських поступовців. Редагував та утримував журнали «Нова громада», «Рада». Під час складного для української освіти періоду (коли діяли Валуєвський та Емський укази) Леонтович вимагав навчання рідною мовою, укладання українських підручників і присутності в шкільних бібліотеках книжок українського письма.

     З 1906 р. — один із видавців (разом із В. Симиренком та Є. Чикаленком) першої щоденної української газети «Громадська думка», згодом — «Рада». У 1917 р. — один із засновників Української Центральної Ради. У 1918 р. — міністр земельних справ Української Держави в уряді гетьмана П. Скоропадського. За короткий час Леонтович розробив унікальний проект Земельного закону, одного з найдемократичніших у світі, який був би актуальним і сьогодні.

     У 1919 р. після поразки Української революції був змушений емігрувати. В еміграції жив у Болгарії та Чехії.

     Письменник мав особливий помірковано-реалістичний світогляд. Він ніколи не плекав марних ілюзій, його не захопив своєю ілюзорністю соціалізм. Це була надзвичайно нетипова, «незручна» людина у громадському житті, яка н ... Читати далі »

     ЛА́ПСЬКИЙ Остап (справж. – Євстахій Васильович; 07. 07. 1926, с. Гуцьки, нині Брест. обл., Білорусь – 20. 10. 2012, Варшава) – український поет, перекладач і літературознавець у Польщі. Національна премія України ім. Т. Шевченка (2007).

     Закінчив Вроцлавський (1952) та Варшавський (1957) університети, в яких студіював українську філологію. Жив у Варшаві. Учасник руху «Солідарність». Працював лексикографом у Польс.-рад. інституті (1955–57), літературний редактор українського тижневика «Наше слово» (1956–57), викладач української філології на кафедрі україністики Варшавського університету (1957–80), водночас 1966–82 і від 1992 – у лінгвіст. редактор Польського радіо.

     Поезії та есеї друкував у часописах «Наше слово», «Наша культура», «Гомін». Перекладав українською мовою польських поетів і українських – польською («Antologia poezji ukraiń­skiej», Warszawa, 1976). Автор збірки «Деякі елегії та дещо інше» (1982), «Себе: розшукую?!», «Обабіч: істини?!» (обидві – 2003), «Собі: назустріч?!» (2006; усі – Варшава) та ін., а також низки шкільних підручників з української мови.

     Значний вплив на формування національної свідомості й поетичної особистості Лапського мала творчість Т. Шевченка. У своїй поезії розвиває його традиції, зокрема духовні суверенності, бунту проти будь-якого поневолення людини. У віршах Лапського чимало ремінісценцій з творів Т. Шевченка, наприклад, «Думи, мої думи, мій Тарасе, що без їх ми, що без нас вони?». Присвятив Т. Шевченкові вірші: «На Тараса», «Шевченкові думи» (опубл. в антології «Гомін», Варшава, 1964) і «Кобзареві» («Дніпро», 1965, № 4). У статті «Шевченко в польській літературній критиці», надрукований у збірнику польською мовою «Тарас Шевченко в соту річницю смерті» (Варшава, 1961), ствердив, що Т. Шевченко, на відміну від офіційної російської преси, називав польське повстання 1830 не бунтом, а польською революцією, тому польські революціонери 1860 покладали на Шевченка великі надії у справі єднання двох слов’янських народів. У «Вибраних поезіях» Т. Шевченка (Вроцлав, 1974) вміщено перекладений Лапським  вірш поета «Осія. Глава XIV. Подражаніє».

Джерела:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=47358

https://uk.wikipedia.org/wiki/Лапський_Остап_Васильович

     ДОЩІВНИ́К Іван Тимофійович (псевд. і крипт.: Омелян Николаєнко, Іван Підгоренко, І. Д., І-н Д-к; 04. 07. 1886, с. Банилів, нині Вижницького району Чернівецької області – 20. 03. 1973, Бухарест) – письменник, публіцист, перекладач.

     Закінчив філософський факультет Чернівецького університету (1910). Співпрацював зі щоденником «Буковина» та його додатком «Руська рада» (1907–08), із місячником «Читальня» (1910–12). Від 1909 викладав українську і німецьку мови у 2-й Чернівецькій гімназії, від 1912 – у Вижницькій українській гімназії, після закриття якої румунською владою 1921 зазнав переслідувань. Відтоді до 1941 працював учителем німецької мови в Румунії. 1944–71 мешкав у м. Думбровець, потім у Бухаресті.

     Друкувався у буковинських виданнях: альманасі «На шляху» (1906), г. «Буковина» (1906–08), ж. «Читальня» (1912), «Самостійна думка» (1932), г. «Час» (20–30-і рр.). Автор інтим. мінор. лірики («На народний мотив», «Пукла моя сопілонька», «Ой смутку», «Не кажи, що любиш»; усі написані до 1907); близько 30-ти, часто автобіографічних, прозових творів (оповідання, нариси): про особисте життя молоді («Розбита скрипочка», «Перепони», «Конфлікт»; усі – 1907; «Він не самий», 1908), шкільництво за австро-угорської та румунської. влади на Буковині, становище учнів-українців («Язиковід», 1931), воєнне лихоліття («Юзько Буцік», 1929; «Про вічний мир», 1930), Визв. змагання українців 1917–21 («Червоний комісар», 1929; «Шматочок синього неба», 1931), життя української інтелігенції на еміграції («Без батьківщини», 1929), українських поселенців у Добруджі («Стріча з доброджанськими земляками», 1929) та ін.

     На творчості Дощівника позначився вплив оповідної манери Ю. Федьковича, котрому присвятив оповідання «В Наталії» (1911) та низку статей. Написав також літературно-критичні і публіцистичні статті, присвячені життю й творчості Є. Гребінки, В. Самійленка, М. Лисенка (усі – 1912), спогади про В. Карбулицького (1909), С. Смаль-Стоцького (1938) та ін.

     Співукладач румунсько-українського (1963) та українсько-румунського (1964; обидва – Бухарест) словників.

     Переклав з румунської мови окремі твори Й.-А. Братеску-Войнешти («Соловейко» та «Віолончеле»), Д. Патрашку («Записник добродійки Помпілів»), Н. Ґане («Цибух логофета Манолія Бугуша»), Й. Славича («Піп Волокита»), А. Влахуце («Сповідь») та ін.

Джерела:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=21160

http://bukportret.info/index.php/vizhnitskij-rajon/baniliv/vidatni-osobistosti

     Ге Іван Миколайович (псевдоніми: Бертольді,) український письменник, актор, режисер.

     Народився 24 червня 1841 р. в м. Воронеж у сім'ї, що походила від французьких емігрантів. Брат славет­ного художника М. Ге та письменника Г. Ге. Навчався у гімназії, перебував на військовій службі. У 1870—1880 рр. жив на Херсон­щині. Викладав на заснованих ним в Одесі і Києві драматур­гічних курсах.

     Писав російською мовою. Драматургічну спадщину І. Ге ста­новлять 25 п'єс — як оригінальних творів, так і переробок та перекладів. У своїх п'єсах «Мотиви смерти» (1878), «Второй брак», «Виновные, но не судимые» (обидві 1879), «Карьерист» (1880), «Мираж» (1883), «Самородок» (1885), «Осколки минувшего» (1891), «Идеалисты и практики» (1893) та ін. письменник порушував соціальні та морально-етичні проблеми. Більшість п'єс І. Ге було надруковано, окремі з них увійшли до репертуа­ру столичних та провінційних театрів 70—90-х років XIX ст.

     Він також автор оповідань, повістей, нарисів, критичних статей («Замок печали и скорби», «Вильям Шекспир» та ін.).

     Помер 12 липня 1893 р. Похований у Києві.

Джерело:

http://100v.com.ua/uk/Ge-Ivan-Mikolayovich-psevdonimi-Bertoldi-person