ЛІСОВИЙ (справж. прізв. — Свашенко) Петро Андрійович [22 (10).VI 1891, с. Деркачі, тепер м. Дергачі Харківська обл. — 17.I 1943] — український письменник.

     Навчався в Уманському сільськогосподарському училищі. Учасник 1-ї світ. та громадян. воєн. Працював агрономом, журналістом (з 1924 у газ. «Вісті ВУЦВК»), був на рад. роботі. Автор збірок оповідань і нарисів «В революцію» (1925), «Нетрі села», «Кубань» (обидві — 1928), «Правда. Казка» (1929), «З олівцем по Україні», «З дороги», «Край чорного золота», «У Донських степах», «Українська Ніагара», «Чудотворці» (всі — 1930), «Бризки крові», «Демонстрація» (обидві — 1931), «Світовий рекорд» (1933). У романах «Микола Ярош» (1929) і «Записки Юрія Діброви» (1930) відображено революц. події 1905, 1917. Написав повісті-хроніки «Наші слобожани» (1930) і «За Збручем» (1932), фантаст. повісті «Червона ракета» (1932), «Гаррі Сміт, або Янкі в українських преріях» (1933). Безпідставно репресований 1935. Вирок скасовано 1956 за відсутністю складу злочину.

Джерела:

http://izbornyk.org.ua/ulencycl/ule85.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/Свашенко_Петро_Андрійович

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=49176

     Сеник Ірина Михайлівна (1926-2009) народилася 8 червня 1926 у Львові, українська поетеса, дисидент, член Української Гельсінської групи з 1979. За професією - медсестра. Провела в неволі 34 роки. З 1939 року - член Юнацтва Організації Українських Націоналістів, з 1941 року стала повним членом ОУН.

     Народилася в сім’ї січового стрільця Михайла Сеника. Мати Марія працювала в друкарні. На формування світогляду Ірини впливали батьки, „Рідна школа” ім. Короля Данила, професори приватної дівочої ґімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (Українського педагогічного товариства). Її наставниця Наталя Винників була засуджена до смертної кари у «процесі 59-и» (1941). Немалу роль зіграла, за словами самої Ірини Сеник, і реліґійна свідомість, праця в митрополичій консисторії під керівництвом Андрея Шептицького. У 1944 році вступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету.

     У 1944-45 навчалася у Львівському університеті на факультеті іноземних мов (англійська філологія).

     У 1945 р. вона була заарештована, а в березні 1946-го засуджена до довічного ув’язнення за статтями 54—1 а та 54—11 (за приналежність до ОУН) і вислана в Іркутську область. Згодом було заслання в Кемеровську область.

     В 1968 р. отримала дозвіл на повернення, але не у Львів і не у Львівську область, тому замешкала в Івано-Франківську. На засланні закінчила екстерном медичне училище, тому працювала медичною сестрою в м. Івано-Франківську.

     В листопаді 1972 р. з новою хвилею арештів була заарештована за правозахисну діяльність і визнана судом особливо небезпечною рецидивісткою. Засуджена до шести років таборів суворого режиму і п’яти років заслання.

     Покарання відбувала в таборі м. Барашево Мордовської Автономної республіки, заслання — в Казахстані в Талди-Курганській області, м. Уш-Тобе.

     Звільнена 1983 року. Їй було дозволено проживати у м. Бориславі.

     Майстриня слова і вишивки, одна зі ста героїнь світу і воістину велика Українка. А втім, її ім’я не потребує особливого представлення. Килим свого життя вона охарактеризувала так — «кетяги калини, що зачепилася за дроти».

     Після останнього повернення з неволі Ірина Сеник продовжує творити і жити для України. Знесилена фізично (десятки літ каторжної праці таки взяли своє), але завжди бадьора духом, вона і далі мережить свій килим життя, до темних барв вплітаючи світлу нитку надії. А творіння своїх рук і зболене серце дарує людям.

     Почесний голова Бориславської міської організації Конгресу українських націоналістів, голова «Союзу українок» м. Борислава, правозахисниця.

     Авторка семи книжок, активна громадська діячка. Почесний громадянин Борислава і Львова. У 1996 р. їй присвоєно звання «Герой України» — визнання громадськістю Львівщини, а не державою.

     У 1997 р. у м. Львові названа Героїнею України, а в 1998 р. в США визнана однією зі 100 героїнь світу (Рочестер, США).

     Останні роки життя була прикута до ліжка. Похована Ірина Сеник у відділі Дисидентів на Личаківському цв ... Читати далі »

     Іларіо́н Михайлович Грабо́вич 1856, Шманьківці — †11 1903, Львів) — український поет, літературний діяч, публіцист, педагог.

     Народився у сім'ї вчителя 6 червня 1856 року в с. Шманьківці. Закінчив у 1884 році Львівський університет, вчитель за фахом.

     Вчителював у гімназіях Бучача, Самбора, Львова.

     Літературна діяльність

     Писати почав у середині 1870-х років. Автор невеликої історичної повісті, нарисів, поезій. Співробітник «Зорі», «Діла», «Світу», інших часописів.

Доробок

Найвідоміші твори:

«Марта Борецька»

«Коротка історія Новгорода»

«Найкращий великдень»

«Заклята темниця»

«Вибір поезій».

Джерела:

http://energy.gift/grabovich-ilarion_12004723.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Грабович_Іларіон?previous=yes

  Народився Бондарчук Петро Федотович  1 червня 1936 р. в с. Талалаївка (нині Василівка) Іллінецького району Вінницької області.

     Закінчив філологічний факультет Донецького університету. Голова творчого об'єднання українських письменників і художників «Лад».

     Автор збірок поезій «Серцем чую», «Не відлюби свої тривоги», «Осінні човни», «Грань», «Шахтарське небо», «Три струни», «Білий травень», «На чистім овиді зорі»; книжок прози «Прости мені, лелько!», «Отава», «Ясени опівночі», «Калина край дороги», «Воскресные поезда», «Зорі живуть довго», «Квітка, повна роси», «Светлой осенью», «Красные яблоки», «Немов любов шалена»; творів для дітей «Оля малює». «Там, де синій потічок», «Шахтарські вогники», «Чарівна птиця», «Хто запалює сонечко»; збірок гумору і сатири «Жертва гонору», «По дорозі на Парнас» та ін.

     Автор понад 20 видань, серед яких книжки поезій: «Серцем чую», «Не відлюби свої тривоги», «Осінні човни», «Грань», «Шахтарське небо», «Три струни», «Білий травень»; збірки повістей та оповідань: «Прости мені, лелько», «Отава», «Ясени опівночі», «Калина край дороги», «Шахтарські вогники», «Воскресные поезда». «Зорі живуть довго», «Квітка, повна роси», «Красные яблоки»; книжки для дітей: «Оля малює», «Там, де синій потічок», «Шахтарські вогники», «Чарівна птиця» та ін. Окремі твори перекладені на білоруську, англійську, німецьку мови.

     Лауреат обласних літературних премій імені В. Сосюри та П. Байдебури.

Джерела:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=36996

https://uk.wikipedia.org/wiki/Бондарчук_Петро_Федотович

     Горбаль Кость Гаврилович, український поет, журналіст, видавець, діяч суспільно-громадського та культурно-освітнього руху в Галичині.

     Народився 29 травня 1836 р. в м. Тисмениця (нині районний центр Івано-Франківської області).

     Закінчивши 1861 р. екстерном гімназію в Чернівцях, пра­цював приватним учителем. У 1861—1864 рр. студіював при­родничі та філологічні науки у Львівському університеті, підроб­ляючи на життя лекціями. У 1865 р. редагував, видавав літера­турно-науковий журнал «Нива», а в 1867 р. разом із Ф. Заревичем — політичну газету «Русь».

     У 1868—1890 рр. вчителював у Тернополі та Стриї.

     Першими літературними спробами К. Горбаля були його громадсько-просвітницькі бесіди, опубліковані ще 1861 р. Він записував народні пісні, готував невеличкі народознавчі розвід­ки. Серед художніх творів певну цінність мають автобіографічні оповідання «Три брати шукають долі», «Мати», «Виїзд на посаду». В журналах «Нива», «Мета», газеті «Діло» опублікував низ­ку нарисів, замальовок, фейлетонів.

     З ім'ям К. Горбаля пов'язане відновлення народної мови в західноукраїнській літературі початку 60-х років XIX ст., утвер­дження фонетичного принципу правопису. Йому належать пу­бліцистичні та літературно-критичні виступи «З питання про малоруську літературу» (1877), «Як повстають пом'якшені приго­лосні у польській та українській мовах» (1881), «Різниця в по­м'якшенні приголосних у польській та українській мовах» (1881), «Спомини з моїх літ» (1887) та ін.

    Помер 14 січня 1903 р. у м. Перемишлі (Польща).пп

Джерела:

http://100v.com.ua/uk/Gorbal-Kost-Gavrilovich-person

https://uk.wikipedia.org/wiki/Горбаль_Кость_Гаврилович

     Віта́лій Олексі́йович Коро́тич (* 26 травня 1936, Київ) — український поет доби СРСР, прозаїк, публіцист, перекладач з англійської та фінської мови. Лікар. ЧленПЕН-клубу. Заслужений діяч культури Польщі, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. О. Толстого (1982), ім. Б. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Ю. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон).

     Пише українською і російською мовами. Твори перекладалися 20 мовами.

АВТОБІОГРАФІЯ.

     Народився я у 1936 році у Києві. Саме там я закінчив школу з медаллю та інститут з відзнакою. Оскільки школа була англійською, а інститут суто медичним, надалі я робив всупереч одержаній освіті, зайнявшись літературою після шести років медичної практики. А нова професія не передбачала ні базисних знань, одержуваних у середній школі, ні знання про внутрішній устрій людини, отримані мною пізніше. Відпахавши своє у медицині, встигнувши закінчити там розумну аспірантуру, я впав у віршування. Мені пощастило: за перші роки (в 1961 році в мене вийшла книжка і тоді ж мене зарахували у Спілку письменників) вірші мої з української, якою я складав їх, перевели на багато інших мов, Назим Хікмет написав дві статті про мене в "ЛГ", Підгорний мене вилаяв - загалом, був весь набір для слави, в 1966 мене іще й було обрано в правління СП СРСР і тоді ж - в секретарі СП України. Але я сказав, і написав щось не те, і у 1969 році мене вигнали спочатку із секретарів, але на наступному з'їзді письменників – і з правління СП СРСР. Повернувся туди я - не відразу, та й не рвався повертатися. Близько десяти років я був вільним художником, у цей час закінчив інститут іноземних мов у Києві, книжки мої продовжували виходити різними іншими мовами. До моїх українських книг додалися три, в оригіналі написані російською. Узагалі-то, на сьогодні книжки вже виходили (те що в мене є) на шістнадцяти різних наріччях, а книжок я написав понад двадцять. Мене за кордоном обирали у всякі професори, часто запрошували викладати у зарубіжних країнах, проте далеко й надовго мене рідко пускали, хоч все-таки я виїжджав кілька разів – в США, Канаду, інші країни. У 1978 року мене раптом перестали поливати, і я став редактором чесного київського журналу "Всесвит" (аналог "Іноземної літератури"). Багато перекладав. Отримав Держпремію України, і Держпремію СРСР, і навіть скількись інших премій. Знову став секретарем правління СП СРСР, потім М.С. Горбачов раптом витягнув мене на "Огонек". Там було все гаразд, 1989 року мене навіть визнали Кращим редактором світу й у ООН вручили з цього приводу велику мідну дошку. Але, коли я побачив, що все йде не туди, куди мріялося, прийняв запрошення спочатку Нью-йоркського, Колумбійського, та потім і Бостонського університету і викладав там близько восьми років. Виїжджав в той же час викладати (з курсами своїх лекцій) до Австралії, Канади та інших місцевостей. До своїх українських і російських книг додав одну, з туги написану мною англійською, і протис її як навчального посібника для студентів у Бостоні. Повернувся і тихенько сиджу під корчем.

... Читати далі »

     Сакидон Сидір Йосипович народився 26 травня 1896 року в селі Перевалах в бідній селянській сім'ї. Брав участь у Громадянській війні. 1930 року закінчив Київський інститут народної освіти. Працював учителем.

     Друкувався з 1927 року, але до Спілки письменників вступив лише у 1972 році.

     Помер 8 липня 1974 року. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берківці».

Перекладацька діяльність.

     Перекладав з польської, чеської, сербської, німецької, словацької, македонської, болгарської та французької мов.

     В його перекладах виходили твори Стефана Жеромського, Карела Чапека, Андрея Плавки, Браніслава Нушича, Ернста Теодора Амадея Гофмана, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Адальберта фон Шаміссо, Ромена Роллана, Ніколи Фурнаджієва, Єлисавети Багряни та інших авторів.

Джерела:

http://energy.gift/sakidon-sidir-yosipovich_12080545.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Сакидон_Сидір_Йосипович

http://fbxlib.ru/author/43674/

     З 1 травня до 24 серпня 2016 року за ініціативи Всеукраїнської громадської організації «Наукове гуманітарне товариство» та підтримки Державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти» проводиться Всеукраїнський конкурс молодіжних проектів «Як зробити історію України цікавою для молоді», з метою пошуку нових методик популяризації історії України в цілому або її окремих епізодів.

     У рамках конкурсу визначатимуть кращі молодіжні проекти в категоріях:

- «Нові технологічні засоби популяризації історії (Інтернет-технології, ІТ, гаджети)»;

- «Соціальні мережі для популяризації історії»;

- «Історія рідного краю в контексті історії України»;

- «Родинна історія (генеалогія, усна історія)»;

- «Меморіально-мистецькі акції».

     До участі запрошуються учні загальноосвітніх шкіл, вихованці позашкільних і студенти вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації віком від 15 до 25 років.

    Документи для участі в конкурсі приймаються до 1 червня 2016 року. Оголошення переможців відбудеться 24 серпня 2016 року.

Охочі взяти участь у конкурсі повинні:

- підготувати власний проект;

- подати заявку, яка містить інформацію про персональні дані учасника (прізвище, ім’я, по батькові, місце навчання, контактний телефон, електронна пошта, назва проекту з його коротким описом);

- подати один примірник проекту на паперовому та електронному носіях;

- проекти мають бути виконані комп’ютерним набором, стандартним шрифтом (14 пунктів) через 1,5 інтервалу. На одному боці аркуша А4 – 28-30 рядків по 50-60 знаків у кожному. Обсяг тексту проекту – не більше 3 сторінок;

- до 1 червня 2016 року надісл ... Читати далі »

     Сидір Воробкевич (1836 – 1903) – український письменник, композитор, музично-культурний діяч, православний священик, педагог, редактор часописів Буковини, художник. Мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С.Волох та інші.

     Народився 5 травня 1836 р. в місті Чернівці в сім’ї священика, вчителя богослов’я, брат Григорія Воробкевича.

      Його прадід утік свого часу з Литви й звався Сеульський Млака де Орочко, а дід переробив Орочко на Воробкевича. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора. Батько його, Іван, на той час працював при Чернівецькій гімназії (тодішній ліцей) професором релігії та філософії. Його мати померла в 1840 році. Через п’ять років помер і батько, і Сидір разом зі своїм братом Григорієм залишилися сиротами. Отець Михайло Воробкевич забрав їх до своєї родини в місто Кіцмань.

     Першу науку в Кіцмані дітям надала бабка Параскева. Вона навчила любити рідну мову, пісню та народ. З уст своєї бабусі Сидір чув силу-силенну казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків. Дід поета мав безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Гонту.

     Навчався Сидір Воробкевич у Чернівецькій гімназії, згодом – у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. У гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику. Потім був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.

     Музичну освіту Сидір здобував приватно в професора Віденської консерваторії Ф.Кренна. У 1868 році склав іспит на звання викладача співу й регента хору у Віденській консерваторії. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.

Творчість.

     Літературна діяльність Сидіра Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику “Галичанин” було надруковано п’ять перших віршів під загальною назвою “Думки з Буковини”. 1877 року він видав перший буковинський альманах "Руська хата".

     Сидір Воробкевич – один із засновників і редакторів журналу “Буковинськая зоря”. Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював “Руське літературне товариство”, а з 1876 року – студентське товариство “Союз”.

     Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У літературному доробку письменника – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного й романтичного характеру. Він розробляв теми історичного минулого – оповідання “Турецькі бранці” (1865), поема “Нечай” (1868), драми “Петро Сагайдачний” (1884), “Кочубей і Мазепа” (1891), писав про тяжку долю селянства – вірші “Рекрути” (1865), “Панська пімства” (1878). Одним з перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма “Блудний син”).

... Читати далі »

     Островський Михайло Михайлович народився у мальовничому селі Грушвиця що на Рівненщині. Працював журналістом, майстром, робітником. Нині – на заслуженому відпочинку, мешкає в сонячній Одесі. Автор книг – «Прозріння» (1994), «Зелений вогонь» (2010), «Максимкові сни»(2012),«Розквітай, Україно!» (2015).

     Багато віршів М. Островського сьогодні покладені  на музику та стали популярними піснями. Музику до пісень на слова поета написали рівненські композитори Жанна Горошко та Теятна Леус.

Джерело:

 http://libr.rv.ua/ua/news/2880/

http://libr.rv.ua/ua/news/2869/