БОБИКЕ́ВИЧ-СО́РА Клавдія Ізидорівна (псевд. – Кабе; 10. 11. 1896, м. Вижниця, нині Чернів. обл. – 28. 08. 1971, м. Орадя, Румунія) – письменниця і громадсько-культурна діячка. Дочка М. Бобикевич-Устиянович, онука Миколи, небога Корнила Устияновичів. Проживала у с. Вікторів (нині Галиц. р-ну Івано-Фр. обл.), а від 1905 – у с. Саджавка (крім навчання у пансіоні в Люцерні, Швейцарія – 1912–14), нині Надвірн. р-ну Івано-Фр. обл. 1918 з чоловіком І. Сорою, офіцером рос., а відтак румун. армії, який видавав себе за кубан. козака, переїхала до Румунії. Нетерпимість чоловіка до українського патріотизму дружини, її прилюдного вживання рідної мови призвела до розлучення, й вона з двома синами залишилася сама. На початку 1940-х рр. повернулася на Буковину. Щоб уникнути більшовицьких репресій, у березні 1944 залишила Чернівці і з родичами зупинилася в Прісаках (Румунія), восени того ж року переїхала до Валя Маре, а взимку – до Римника-Вилчі. Від літа 1951 – у Великому Варадині (нині м. Орадя). Новелістика Б.-С. присвячена складній долі людей похилого віку («Сила», 1918, опубл. у «Часі», 1935, 21, 23 лип.; «Хто вияснить?», 1931, опубл. там само, 1934, 27, 30 трав.), наймички («Неволя» // «Час», 1939, 11, 13, 14, 16–18, 20, 21, 23 черв.), лихоліттю часів 1-ї світ. війни («Маніжниця» // «Час», 1933, 30 квіт., 3, 5–7 трав.; проблемам молодої сім’ї («Молеві акорди» // «Час», 1935, 17 квіт.), безробітних («Роздоріжжя» // «Час», 1935, 3, 5, 6 берез.), марнуванню творчих здібностей жінки-письменниці («Штука» // «Час», 1931, 29 квіт., 1, 3, 5, 6, 8 трав.). Мати і сестра Б.-С. приятелювали з О. Кобилянською, пізніше запрошували її до себе. Майбутня письменниця була свідком цих теплих взаємин, і написала про них «Мої спомини» («Світ», 1928, № 15–18). Опублікувала низку публіцистичних виступів, два варіанти есеїст. викладу історії українського народу – «З нашої славної минувшини» («Час», 1929, 9, 16, 23 трав., 6, 13, 20 черв.) і «З нашої славної давнини» (1930). Друкувалася в буковинських та галицьких часописах «Час», «Діло», «Дзвони», «Нова хата», «Великому ілюстрованому календарі “Прут” на рік 1926» (1925), альманасі «Наша книга» (1928; обидва – Коломия) та ін., виступала в пресі з матеріалами про К. Устияновича (брата її матері), зокрема зі статтею «Корнило Устиянович: маляр, поет і письменник» (1938), залишила спогади про діда М. Устияновича, Лесю Українку, співака М. Менцинського, багато писала про матір. Значна частина рукописної спадщини Б.-С., зокрема літературно-художньої, щоденники, нотатки, мемуарні матеріали та листування, залишаються неопубліковані і зберігаються в домашньому архіві дружини її сина Н. Сори та її дочки Х. Драган у м. Орадя.

Джерела:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=35591

https://uk.wikipedia.org/wiki/Бобикевич-Сора_Клавдія_Ізидорівна

     Леонід Петрович Бразов (справжнє прізвище – Безобразов) народився 9 листопада 1916 року в селі Велике Ладижине Машівського району в сім’ї селянина Михайла Сидоровича Дудченка та Софії Купріянівни (дівоче прізвище – Арсененко). 1919 року батько помер від тифу, а мати, забравши двох синів, переїхала до брата в Полтаву. Там вона вдруге вийшла заміж за Петра Лаврентійовича Безобразова. Він усиновив молодшого хлопця і виховував його як рідного.

     Леонід Безобразов закінчив школу-семирічку в Полтаві, потім – фабрично-заводське училище. Після цього працював слюсарем на турбомеханічному заводі. Згодом став студентом робітничого факультету, а по його закінченні – першокурсником інженерно-будівельного інституту. 1936 року вступив на філологічний факультет Полтавського учительського інституту.

     У 1938 році Леоніда Безобразова заарештували за сфабрикованими звинуваченнями як учасника “контрреволюційної троцькістської організації”, і майже одинадцять місяців він провів у в’язниці.

     Після звільнення екстерном склав екзамени в педінституті і, отримавши диплом учителя, працював у сільській школі.

     1941 року добровольцем пішов на фронт. З червня 1941-го по травень 1942 року брав участь в оборонних боях. Після того Леонід Безобразов був командиром вогневого взводу 24-ї стрілецької дивізії 50-го артполку, брав участь у боях Сталінградського фронту, у визвольних боях за Крим, Литву. В боях під Кенігсбергом підірвався на протипіхотній міні, втратив стопу правої ноги. Йому зробили сім операцій із поступовою ампутацією аж до колінного суглоба.
     На фронті Леонід Безобразов дописував у фронтові газети, тоді ж і взяв псевдонім Леонід Бразов.

     У травні 1945 року його було демобілізовано, і він повернувся в Полтаву. Леоніда Бразова нагороджено орденами Великої Вітчизняної війни першого та другого ступенів, Червоної Зірки, медалями “За оборону Сталінграда”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.”.

     Леонід Бразов був співробітником “Зорі Полтавщини”, його світлини, книги з дарчими написами зберігаються в Музеї полтавської преси, який діє при Всеукраїнській громадсько-політичній газеті “Зоря Полтавщини”. Працював деякий час редактором обласного радіо, а з 1964 року поринув у літературну діяльність. Леонід Бразов очолював книжково-газетне видавництво, був одним із фундаторів молодіжної газети “Комсомолець Полтавщини”.

     Перша книга Л. Бразова «Вірне серце» була написана під враженням пережитого на війні і опублікована 1961 року. Всього він видав 21 книгу прози. Серед них — «На початку шляху», «Третя зустріч», «Перший гарт», «Вікна навстіж», «Фортеця» та інші.

     Із 1965 року – член Спілки письменників України.

     Не стало Леоніда Петровича Бразова 4 квітня 1997 року.

Джерела:

http://www.zorya.poltava.ua/?p=22751

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=37571

https://uk.wikipedia.org/wiki/Бразов_Леонід_Петрович

     Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович (літ. псевдонім Олесь Досвітній) народився 8 листопада 1891 року в повітовому містечку Вовча (теперішній Вовчанськ) на Харківщині в багатодітній сім'ї дрібного крамаря. Початкову освіту здобув у земській чотирирічній школі, екстерном закінчив гімназію, вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, звідки був виключений як активний учасник революційного руху.

     У роки першої світової війни перебував рядовим на фронті. За революційну агітацію в царській армії був засуджений до страти, але втік за кодон. У Сан-Франціско став кореспондентом соціал-демократичної газети "Нова рада".

     На рідну землю повернувся 1918 року. Через рік вступив до КП(б)У, працював редактором газети "Галицький комуніст". За пропагандистську роботу на Галичині потрапив до варшавської в'язниці. У березні 1920 року відбув на Велику Україну. Був політкомісаром і головним редактором літературно-агітаційного поїзда "Більшовик",, редагував газети "Хліб і залізо", "Большевик в пути", "Селянська правда" і "Зірка" (Катеринослав). В останні роки життя виконував обов'язки головного редактора сценарного відділу ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), голову Українського товариства драматургів і композиторів

     Уривки з романів, повістей, оповідання, фейлетони, літературно-критичні статті друкував в журналах "Вапліте", "Червоний шлях", "Літературний ярмарок". "УЖ", "Шквал", та ін. Належав до літературних організацій "Плуг", ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

     Автор багатьох книг публіцистики, оповідань та повістей: "Новели" (1920), "Тюнгуй" (1924), "На чужині". "Чия віра краща??" (1925). "Алай", "Гюлле" (1927), "Нотатки мандрівника" (1929), "На плавнях", "Піймав", "Постаті", "Сірко" (1930), "На той бік" (1931), "Новели" (1932), романів "Американці" (1925), "Хто?" (1927), "Нас було троє" (1929), "Кварцит" (1932). Його твори видавалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами.

     7 грудня 1933 року помічник уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Досвітнього О. Ф. у "приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу", ухвалила: "вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі ДПУ".

     19 грудня 1933 року Досвітнього заарештовано в Харкові. Слідство вів уповноважений ДПУ УРСР Грушевський, який до згаданих звинувачень додав "участь в терористичній діяльності", зокрема підготовку замаху на Постишева.

     На черговому допиті 29 грудня 1933 року Досвітній "визнав" себе приналежним до контрреволюційної організації, а 10 січня 1934 року звернувся до слідчого із заявою, де засуджував свої "злочини" і просив дати можливість "відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і Радянської влади".

     В обвинувальному висновку слідчий запропонував судовій "трійці" ув'язнити підсудного у виправно-трудові табори на 10 років. Заступник прокурора ДПУ УРСР наклав свою резолюцію, в якій запропонував розстріл. Судова трійка на закритому засіданні 23 лютого 1934 року підтримала "вищу міру соціального захисту". 3 березня 1934 р. колегія ОДПУ винесла вирок — розстріл. Акту про виконання вироку у справі не виявлено.

     На клопотання дружини письменника і за протестом прокурора військовий трибунал Київського військового округу 25 травня 1955 року скасував постанову колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року і справу припинив через відсутність складу злочину.

Джерела:

http://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?t ... Читати далі »

     Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». В школі № 17 Первомайська він здобув середню освіту.

     Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу.

     Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

     До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви знаменитим, про що розповідає в есеї «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте Вінграносвького, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка зустріли неприхильно. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

     Миколі Вінграновському вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941-1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

     Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957), відтак — у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій.

     Перша збірка «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

     Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.

     1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

     У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з’явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

     У 1982 р. побачила світ збірка «Київ», згодом — «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець«, «Первінка» та інші.

... Читати далі »

     Михайло Данилович Клименко народився 6 листопада 1926 р. в с. Левкові на Житомирщині.

     1949 р. закінчив Крошенський сільськогосподарський технікум. Працював у редакції обласної газети, потім у рідному селі садівником. Після закінчення Вищих літературних курсів у Москві (1959)  — на журналістській роботі. Друкувати вірші почав 1946 р. М. Клименко прийшов у поезію із своєрідним баченням навколишньої дійсності і свіжим почерком. Перша його збірка («Сині очі весни»  — 1956) вийшла з передмовою Л. Новиченка, в якій писалось: «Щирою, непідробною поезією пройняті його нескінченні сердечні розмови з природою рідного краю… поезія рідної природи для автора здебільшого невіддільна від поезії праці». Творчість М. Клименка відтоді збагатилась і новими мотивами, але зберегла свою вроджену сердечність, живі барви.

     Вийшли збірки поезій: «Далі голубині» (1959), «Людям радію» (1962), «Зажнив’я» (1965), «Розвидень» (1971), «Алмазна грань» (1973), «Чорнозем» (1977).

Джерела:

http://ukr-lit.net/klimenko.html

http://www.lib.zt.ua/ua/outstanding/node/260

http://www.famous-people.pp.ua/2011/11/blog-post_25.html

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=7726

     Олександр Іванович Маркуш народився 2 листопада 1891 року в Хусті. Після закінчення горожанської школи Олександр вчиться в Учительській семінарії в Мараморош-Сигеті, де навчання велося угорською мовою. Тут особливо виявилося його захоплення літературою, він багато читає класиків угорської, української, російської та західноєвропейської літератури в оригіналах і в перекладах. В останніх класах гімназії бере участь у роботі літературного гуртка, пробує писати вірші, замальовки, сміховинки зі студентського життя.

     В 1910 році Олександр Маркуш закінчує учительську семінарію і одержує направлення на роботу в селище Тячів.

     В 1923 році його призначають інспектором. Він всього себе віддає культурно-освітній роботі.

    З 1922 по 1939 роки видавав і редагував журнал «Наш рідний край». Займався збиранням народної творчості, зокрема видав «Підкарпатські народні казки», написав більше 20 підручників. Серед них такі, як «Рідне слово», «Підручник української мови для угорських шкіл», «Нова Європа», «Далеким світом» та інші.

     У 1921 році розпочав і свою літературну діяльність, друкуючи оповідання в різних газетах, альманахах, календарях. Окремим виданням вийшла книжка «Виміряли землю» (1925)р., «Чужі краї – чужі люди» (1932р.), «По всіх царствах природи» (1932р.).

     У березні 1939 року, коли угорські фашисти окупували Закарпаття,

     О. Маркуша звільняють з роботи, заарештовують і нищать його бібліотеку. Згодом письменника випустили під суворий жандармський нагляд.

     Довгий час Маркуш перебуває без роботи. Він перебирається в Хуст, до сина. Розрадою в ці важкі часи стала художня творчість.

     В 1955 році Олександра Маркуша було прийнято до Спілки письменників УРСР. Він продовжує свою літературну діяльність. У цей період були надруковані такі книги, як «Марамороські оповідання» (1956р.), повість «Мрійники» (1961р.), «Лист матері» (1963р.), «Світанок Тисі усміхнувся» (1966р.) та інші.

     Помер Олександр Іванович Маркуш 27 жовтня 1971 року. Похований в Хусті на Замковій горі.

Джерела:

http://khust-miskrada.gov.ua/oleksandr-ivanovich-markush/

https://uk.wikipedia.org/wiki/Маркуш_Олександр_Іванович

 Олександр Костянтинович Козловський народився 1 листопада 1876 р. в с. Горуцькому (тепер Гірське) на Львівщині в родині священика.

     Закінчив гімназію. Писати почав 1894 р. Кілька віршів було надруковано в «Літературно-науковому віснику» 1898 р., вже після смерті поета. У ліриці О. Козловського переважають інтимні мотиви. У віршах на історичні теми він оспівував героїчне минуле України. І. Франко зібрав розпорошену спадщину передчасно померлого поета і видав її 1905 р. окремою збіркою під назвою «Мирти й кипариси» з своєю передмовою.

     Помер О. Козловський 14 серпня 1898 р. в с. Гребінному (тепер на території ПНР).

Джерела:

http://ukr-lit.net/kozlovskij.html

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/poeticna-storinka/kozlovskijoleksandrkonstantinovicavtorkahnicivan

http://www.ukr-lit.net/kozlovskij/1428-zhittepisi/4518-odin-iz-tih-scho-vpali-na-shljahu.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Козловський_Олександр_Костянтинович

     Про те, як важливо зберігати пам’ять про минуле, зберігати кращу спадщину і досягнення людської думки для наших нащадків і для нас самих, сказано не мало. І якщо раніше подібну інформацію людина намагалася зберегти, використовуючи писемність, художнє мистецтво і підходящі для цих цілей підручні засоби культурного вжитку, то починаючи з століття стрімкого технічного прогресу нам вдалося доповнити, роздобути і розробити абсолютно нові інструменти, що дозволяють з’єднати і минулі відомі методи, і отримати при цьому унікальне поєднання можливостей, яке зараз активно використовується для зберігання і передачі всілякої інформації.

     Найбільш ефективні, функціональні та затребувані методи зберігання та відтворення інформації зараз, у вік цифрових технологій, на стільки універсальні і доступні, що стали невід’ємною частиною нашого повсякденного життя. У їх витоків стояли справжні ентузіасти, дослідники і романтики, вчені різних рангів. Перший звукозаписний пристрій - фоноавтограф, було винайдено ще в 1857-му році. Естафету почав Едуард Леон Скотт де Мартінвіллі. Потім був грамофон і фонограф Томаса Едісона і Шарля Кро (1877-1878), знаменитий патефон 1907-го року і змінивший його в середині 50- х років електрофон. Фото, кінематограф і відеовідтворення, поєднання аудіо і відео, розробка нових носіїв інформації, все це стало в основі того, що зараз не викликає у нас ні найменшого подиву.

     Віддаючи данину глибокої поваги, визнаючи величезний внесок у сучасну культуру, науку і економіку, розвиток дружніх міжнаціональних відносин і можливостей збереження справжніх історичних цінностей, Організацією Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, відомої нам як ЮНЕСКО, в 2005-му році був заснований Всесвітній день аудіовізуальної спадщини, який щорічно відзначається 27-го жовтня.

     Аудіовізуальні матеріали допомагають зберігати не тільки культурну самобутність нашого народу, вони дозволяють найбільш ефективно ділитися і своїм досвідом, і творчим потенціалом, знаннями та досягненнями, відкриваючи перед нами тверду впевненість у дні завтрашньому.

Джерела:

http://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=498

http://calendate.com.ua/holiday/1667

     Віктор Васильович Женченко народився 20 жовтня 1936 р. в с. Оболоні на Полтавщині в сім’ї вчителя.

     Закінчив Харківську консерваторію, працював у Донецькому театрі опери та балету, Ташкентському театрі опери та балету, з 1965 р.  — соліст Київської державної філармонії. Заслужений артист Української РСР. З віршами виступає в пресі з 1954 р. Перша збірка «Струна» вийшла 1971 р. Лірична поезія В. Женченка сповнена роздумів, безпосередньо пов’язаних із буттям сучасника та з мистецтвом  — йдеться в ній про зустрічі з трудівниками Півночі, БАМу, інших країв і країн, про красу слова, музики, пісні, природи.

     Вийшли збірки віршів: «Батькова скрипка» (1974), «Сонячний бік вулиці» (1980), «У сяйві тополиних грацій» (1983), «Поезії» (1986).

Джерело:

http://ukr-lit.net/zhenchenko.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Женченко_Віктор_Васильович

http://www.pisni.org.ua/persons/2903.html

     Сергій Іларіонович Воскрекасенко народився 19 жовтня 1906 року у с. Лазірцях Канівського району. У 1928 році закінчив Київський педагогічний технікум, пізніше — Інститут народної освіти. У 30-і роки видав перші збірки своїх поезій. Працював в українських газетах та журналах, зокрема журналі «Перець».

     Сергій Воскрекасенко мав дар сатирика, гумориста, лірика.

     За життя у С. І. Воскрекасенка вийшло тридцять книжок поетичної сатири. Серед них варто відзначити такі збірки, як «Кому хвала, а кому хула» (1952), «Березова каша» (1955), «З перцем» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Подивись на себе збоку» (1962), «Плями на совісті» (1966), «Не криви душею» (1966), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973). У віршованих фейлетонах, мініатюрах, епіграмах поет викривав негативні явища, що стояли на дорозі суспільного поступу.

     Своєрідно переплелися ліричний та гумористичний дар С. Воскрекасенка в його піснях «Шахтарочка», «Від душі», «Новосільна».

     Коли поет брався до перекладів, то перекладав теж переважно гумор і сатиру. Особливе місце в його доробку посідає переклад поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін».

     Півстоліття чесно і натхненно трудився письменник на ниві рідної літератури. Багаторічна дружба пов'язувала його з багатьма видатними художниками слова, серед яких — О. Довженко, О. Вишня, А. Малишко. Спогади про побратимів склали книгу «Портрети зблизька».

     На думку С. Олійника, заслуга Сергія Воскрекасенка перед українською літературою полягає в тому, що він одним з перших почав освоювати і утвердив жанр віршованої сатири.

     За спогадами друзів, Сергій Іларіонович Воскрекасенко жив по правді, по совісті, його ідеалом була скромна людина-трудівник. Таким був і він сам.

Джерела:

http://www.ukrlit.vn.ua/biography/voskrekasenko.html

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=29911

https://uk.wikipedia.org/wiki/Воскрекасенко_Сергій_Іларіонович