Міжнародний день музеїв — щорічне свято музейництва, яке відзначається 18 травня. В цей день більшість музеїв працюють безкоштовно і радо показують свої виставкові зали.

Вперше Міжнародний день музеїв відсвяткували в усьому світі 1977 року, коли 11 генеральна конференція Міжнародної ради музеїв (ICOM) відбулась у Москві та Ленінграді. Тоді ж запропонували й девіз свята: "Музеї - важливий засіб культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами."

За словами Жака Перо, президента ICOM, «музеї повинні зайняти місце в серці суспільства і бути відкритими громадськості. Розвиток наших установ залежить у великій мірі від допомоги громадськості, і ми повинні запропонувати їй можливість підтримати наші цілі і взяти участь в нашій роботі. Таким чином, необхідно, щоб музеї та суспільство працювали разом, в дусі творчості та інновацій ».

Прийнято вважати, що через музеї суспільство висловлює своє ставлення до історико-культурної спадщини, і з цим важко не погодитись. Збираючи і зберігаючи пам’ятки матеріальної і духовної культури, вони ведуть велику науково-освітню та освітньо-виховну роботу.

... Читати далі »

Вади́м Микола́йович Собко́ (*1912, — †1981), письменник, народився у Москві; прозаїк-драматург і поет.

1939 закінчив філологічний факультет Київського університету; друкується з 1930: збірки поезій «Погляд вперед» і «Тракторобудні» (1932), «Мій товариш» (1933), поема «Мікрон» (1934) та інші, нарисів і оповідань — «Монтажники» (1931), «Люди риштовань» (1933) та інші. Деяку популярність здобув пригодницькими романами «Граніт» (1937) і «Крейсер» (1940). Роман-трилогія «Шлях зорі» («Кров України», 1943; «Кавказ», 1946; «Вогонь Сталінграду», 1947) присвячений подіям другої світової війни. П'єса «Життя починається знову» і роман «Запорука миру» (1951) — з повоєнного життя в Німеччині. У дальших творах порушує проблеми будівництва, моралі: «Біле полум'я» (1952), Звичайне життя» (1957), «Київ. зошит» (п'єса, 1964), молоді й спорту (роман «Стадіон», 1954) та інші. Деякі твори Собка перекладені мовами сателітних держав. Збірка «П'єси» (1958, 1969), «Вибрані твори в 2 томах» (1972).

У Києві мешкав у будинку письменників Роліт, де йому встановлено пам’ятну дошку. Похований на Байковому цвинтарі.

Визнання і нагороди

два орден Червоного Прапора

1975 - Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, за роман «Лихобор».

орден Вітчизняної війни I ступеня

1951 - Сталінська премія третього ступеня - ... Читати далі »

 У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії.

Втім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були досить популярними, хоча великої преси не мали.

На сьогодні доробок А. Дімарова вже хто зна чи й умістився б у добрий десяток томів. Загальномистецька їхня вартість, звичайно, не в усьому однакова, оскільки мінявся не лише час, а й художні смаки. Мінявся й сам автор, що розпочав життєвий шлях в учительській сім'ї на Полтавщині (народився 5 травня 1922p.), встиг воювати, ковтнув повітря окупації і навіть деякий час партизанив.

Феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки: глибоко народний психоколорит і пов'язану з ним оповідність вираження через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали ним у прозі узаконені «історії» — сільські, містечкові, міські — себто художні структури, де авторство розчиняється в матеріалі, що виповідає себе «сам». Його внесок у новітню українську прозу, можливо, тим непересічний, що майже адекватно виражає народне пережиття історії. Стверджувати, що ця історія надто відрізняється од офіційних чи наукових її версій, може, й не варто: події та «етапи» і там, і там практично тотожні. А факти — різні. Так, революція, громадянська війна, сталінські й окупаційні жахи мали б народ, здавалося, коли не підкосити, то морально втомити. Та й ближчі до нас часи вимивали в ньому багато з того, що, подібно до гумусу, формувалося віками й так само, як цей родючий шар, в лічені роки не відновлюється. Але ж і не в лічені нищиться. Роман «І будуть люди», який з отого шару увібрав добру третину, досить детально ун... Читати далі »

 Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 16 (4) травня 1817, Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні; † 19 (7) квітня) 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч.

М.І.Костомаров був вченим, письменником, фольклористом, працями і життям визначивши своє місце у вітчизняній науці та культурі. Його монографії, статті, нариси містять ідеї, образи, картини з історії України періоду формування і становлення українського народу, боротьби за незалежність та національну самобутність. Разом з тим, М.Костомаров ніколи не був пасивним споглядачем свого часу. Він жив у гущині подій, намагаючись своїми творами і діяльністю сприяти руху суспільства уперед.

М.Костомаров, на жаль, як і багато інших діячів української науки і культури, був віднесений до розряду націоналістів і представників «буржуазної науки». Зрозуміло, що на протязі багатьох десятиліть його праці розглядалися як протилежність радянській історичній школі і були заховані у «спецхрани», підлягали критиці і засудженню. В той же час, оцінюючи його спадщину та діяльність, М.Чернишевський писав: «Костомаров був людиною широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність».

М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Безумовно, у його монографіях, статтях, а їх більш як 300, не все рівноцінне. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християнського «братолюбства» та багато ін. Але у величезній спадщині М.Костомарова головними були з'ясування і вирішення багатьох питань минулого, які до нього не розглядалися, і відстоювання необхідності звільнення трудящого люду від ланцюгів кріпосництва. До найважливіших рис творчості М.Костомарова... Читати далі »

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857 р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в родичів. Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині. Закінчив у 1877 р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, вступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію. Перед Першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті, 2 червня 1935 р.

 Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був головою студентського товариства «Дружній Лихвар», одним із керівників львівської «Просвіти», займався організацією читалень, різних товариств ( «Боян», «Надія» тощо).

 Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888 p., коли в народовській газеті «Діло» з'явилися його статті про «причини зубожілості наших селян в судівництві» та про біблійні й старогрецькі судові процеси.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий І уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань. У березневій книзі загальноукраїнського журналу «Літературно-науковий вісник» за 1898 р. було надруковано розлогу «літературно-критичну студію» Осипа Маковея «Андрій Чайковський». Тритомна антологія «Вік» (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського бібліографічними відомостями про нього й уривком повісті «Олюнька». Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.

... Читати далі »