Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Подія дня [628]
Висвітлюються цікаві новини
Книжкова новинка [510]
Новинки літератури та періодики, що надходить до фондів бібліотеки
Наші інтерв’ю [19]
Інтерв’ю з користувачами бібліотеки, колегами, відомими людьми Рокитнівщини
Колонка оголошень [104]
Оголошення про заходи бібліотеки, району
Book-симпатія [31]
Читацькі вподобання наших користувачів
Пошук
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Наше опитування
Оцініть наш блог
Всього відповідей: 989
Друзі сайту




    




Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Вівторок, 12.12.2017, 02:48ГоловнаРеєстраціяВхід
БІБЛІОNEWS
блог Рокитнівської центральної районної бібліотеки
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна » Подія дня
1 2 3 ... 62 63 »

Матвій Михайлович Шестопал (*7 листопада 1917, село Мурзинці Звенигородський повіт Київська губернія — †20 серпня 1986, похований в Києві на Лісовому кладовищі) — український письменник, журналіст, науковець, перекладач, викладач, доцент, в 1955—1957 р.р. декан факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, автор наукових монографій, численних книг та статей. Сфера наукових інтересів: міжнародна журналістика, історія України, український фольклор.

Матвій Шестопал народився 7 листопада 1917 року в селі Мурзинці Звенигородського району на Черкащині. Його покоління — одне з тих, яке винесло на своїх плечах таку важку і криваву ношу війни.

От ще, планида випала! Тільки-но закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, в 1941 році, як посунула хрестата танкова орда із Заходу. Відразу — після випускних екзаменів — Матвій потрапив у вир, ні, у м’ясорубку війни.

Ось географія і біографія його долі — фронтові дороги. А на тих дорогах: смерть, каліцтва, жахи Господні, оточення (котли), прориви до своїх, сніги, морози люті, голодне і напівголодне існування... Ржев, Сталінград, Ростов, Нікополь, Миколаїв, Білорусія, Східна Пруссія, Польща, Берлін — берлога фашизму. Від дзвінка до дзвінка на війні: 1941-1945 роки.

1942 року — із самого пекла боїв у Сталінграді — М.Шестопал (капітан-фронтовик) напише листа знаменитому на той час публіцистові Іллі Еренбургу. І там будуть сказані такі крамольні слова: коли скінчиться війна, ми помиємо руки, сядемо за стіл і дамо гідну оцінку всім... хто воював, а хто довів країну до того, що ворог загнав нас аж до Волги. І.Еренбург опублікує листа в книзі "Люди, годы, жизнь".

Після війни Матвій Михайлович буде працювати в пресі, у видавництві "Молодь" (головний редактор), а в 1953 році перейде на викладацьку роботу в Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка (факультет журналістики). І стане улюбленцем студентів.

Згодом партійний Режим круто розправиться з цією талановитою, дивовижною особистістю. Матвію Шестопалу "пришиють" ярлик українського буржуазного націоналіста, і над його головою загримлять страшні громи-перегроми.

Відійде він у кращі світи, — де нема Режимів, доносів, кадебе, а є вікова умиротвореність, — 20 серпня 1986 року.

Бібліографія.

Є автором наукових монографій «Сучасна американська преса», «Голос великого народу. Преса Китаю», кіносценарію «Наш університет», перекладу повісті Е.Респе «Пригоди Мюнхаузена», численних книжок публіцистики, понад 200 наукових та критичних статей, памфлетів, нарисів, а також 5 рецензій на збірники різної тематики. За 8 років з 1952 по 1960 рік видав сім книг:

«Під уолл-стріхою: Збірник фейлетонів» (1952) (у збірці критикувалися «українські буржуазні націоналісти», всього 36 фейлетонів),

«Ми — інтернаціоналісти» (1952),

... Читати далі »

Категорія: Подія дня | Переглядів: 51 | Додав: Ксюша | Дата: 07.11.2017 | Коментарі (0)

Роздобудько Ірен Віталіївна народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету. Працювала у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом та диктором радіогазети.

З 1988 року живе в Києві.

Перший детективний роман  “Пастка для жар-птиці” вийшов у 2000 році. Ім’я авторки стало відомим серед широкої публіки. Твір здобув другу нагороду на конкурсі “Коронація слова”.

Письменниця пише книги «Ескорт у смерть» (2002, 2007), «Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері» (2005), «Ґудзик» (2005, 2011), які теж захоплюють читачів.

Автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Авторка двох збірок поезій.

Переможниця літературних конкурсів «Коронація слова» 2000, 2001 і 2005 років.

Ірен Роздобудько цікаві факти.

Перш ніж стати письменницею, Ірен працювала шпрехшталмейстером у цирку — оголошувала вихід акторів на арену, офіціанткою, кухарем, відеоінженером у кіносалоні, Снігуронькою у комерційній фірмі,  журналісткою жіночих журналів «Караван історій», «Наталі».

Улюблений одяг — джинси й куртка.

Тричі була одружена. Виховує доньку Яну.

Письменниця вишиває бісером картини та ілюструє книги.

Ірен Роздобудько вміло грає на гітарі.

Має відзнаку «Золотий письменник України» 2012 року.

Бібліографія.

«Пастка для жар-птиці» (2000) — детектив, друге місце на конкурсі «Коронація слова — 2000» у номінації «роман». Виданий під назвою «Мерці» (Кальварія), пізніше перевиданий під оригінальною назвою (Фоліо, 2007 та 2010);

«Ескорт у смерть» (Кальварія, 2002; Фоліо, 2007) — психологічний трилер;

«Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері» (Нора-друк, 2005) — роман;

«Ґудзик» (Фоліо, 2005, Нора-друк, 2011, 2015) — психологічна драма, перше місце на конкурсі «Коронація слова — 2005» у номінації «роман»;

«Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» (Фоліо, 2006) — роман-алюзія;

... Читати далі »

Категорія: Подія дня | Переглядів: 57 | Додав: Ксюша | Дата: 03.11.2017 | Коментарі (0)

Всесвітній день туризму. Відзначається щорічно в день затвердження Статуту Всесвітньої туристичної організації (ВТО)

День туризму. Відзначається щорічно відповідно до Указу Президента України № 1047/98 від 21.09.1998 р.

Всесвітній день туризму було офіційно засновано Генеральною асамблеєю Всесвітньої туристської організації в 1979 році в Іспанії, в місті Торремоліно.

Ця дата обрана в зв'язку з тим, що кількома роками раніше цього ж дня, 27 вересня 1970 року було прийнято Статут Всесвітньої туристської організації. Метою свята є привернення уваги людей в усьому світі до туризму, його розвиток і пропаганда, збільшення його внеску в економіку світової спільноти, зміцнення міжнародних зв'язків і світу.

День туризму в Україні почали відзначати 27 вересня з 1998 року, після підписання відповідного указу "Про День туризму" президентом Л. Кучмою з метою підтримки ініціативи Державного комітету України по туризму. Таким чином, це професійне свято отримало в Україні офіційний статус, хоча і не є неробочим днем.

Джерела:

http://lady.tochka.net/ua/66380-den-turizma-2016-istoriya-znachenie-traditsii-prazdnika/

https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=223

http://rokitnekraj.at.ua/index/zaproshennja/0-15

Категорія: Подія дня | Переглядів: 105 | Додав: Ксюша | Дата: 26.09.2017 | Коментарі (0)

Народився Іван Кіндратович Микитенко 6 вересня 1897р. в родині селянина-середняка, що проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Тут учився в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914p. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».

Через три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми.

1922p. Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

Наприкінці 1926р. був викликаний до Харкова, де 1927р. закінчує Харківський медінститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу.

У 1926 — 1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

Невелика повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.

«Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.

Прозова збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина») та ін., — а також повісті про дітей.

Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929р., в російському перекладі — 1930р.).

1933р. з’являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником (написана тільки перша книга).

Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), соціальна драма «Бастілія божої матері» (1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Популя ... Читати далі »

Категорія: Подія дня | Переглядів: 70 | Додав: Ксюша | Дата: 05.09.2017 | Коментарі (0)

Дорогі друзі!

Вітаємо усіх з прекрасним літнім святом Трійці.

В день Святої Трійці бажаємо Вам усіляких благословень!
Хай кожен день квітне радістю, щоб тепло, щастя, світло і любов нескінченно переповняли ваші серця!

Колектив бібліотеки.

Категорія: Подія дня | Переглядів: 101 | Додав: Ксюша | Дата: 02.06.2017 | Коментарі (0)

Ольга Косач-Кривинюк (* 26 травня 1877, Звягель — † 11 листопада 1945, Аугсбург) — українська письменниця, літературознавець, перекладач, бібліограф, етнограф, лікар за фахом, член катеринославської «Просвіти».

Дочка Олени Пчілки, сестра Лесі Українки та Михайла Косача, дружина Михайла Кривинюка. Псевдонім — Олеся Зірка.

Жертва сталінського терору.

Життєпис.

1904 закінчила Петербурзький жіночий медичний інститут, одружившись із Михайлом Кривинюком. Жила з ним у Празі, а після народження дитини 1906 переїхала з нею до Києва, чоловік залишився у Празі. Членкиня київської «Просвіти». Як «політично неблагонадійна», була заарештована на одну добу. З 1910 працювала земським лікарем у Кам'янці на Катеринославщині.

У добу УНР займалася творчою роботою, зокрема перекладала художні твори. 1918 видала книжку під назвою «Стародавня історія східних народів». 1921 сім'я Кривинюків утекла від більшовиків до Могилів-Подільського, де проживала з родиною сестра Ізидора Косач-Борисова й Олена Пчілка. Тут працювала вчителькою української мови і літератури в трудовій школі. Після більшовицької окупації легалізувалася, 1924 перебралася до Києва, з 1929 — бібліотекарем. 1931 її чоловіка — Михайла Кривинюка — притягнули у справі СВУ, тоді ж фактично викрали органи НКВД СССР та помістили до Лук'янівської в'язниці. Звідти етапували, відтак його сліди зникають у сталінських катівнях. Оскільки заарештували і сестру Ізидору, то й сама Ольга Петрівна жила в очікуванні арешту.

Восени 1943 сестри Ольга та Ізидора Косачі евакуювалися на Захід разом із німецькими військами. Після численних поневірянь померла від хвороби в таборі для переміщених осіб 11 листопада 1945 р. у Аугсбурзі (Німеччина). На могильному камені напис: «Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!».

Творчість.

Друкувалася в журналах «Зоря», «Дзвінок», «Молода Україна». Працювала над упорядкуванням родинного архіву, хронологією життя і творчості Лесі Українки. Зокрема, авторка мемуарів про родину Косачів: «З моїх споминів» (1963), «З дитячих років Лесі Українки» (1963), «Перебування Лесі Українки в Луцьку» (1963), "Як Леся Українка зложила курс «Стародавньої історії східних народів» (1963); «Повісті, що стала драмою» (1943); праці «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (1970, Нью-Йорк).

Перекладала твори І. Тургенєва (оповідання «Горобець», 1889; «Бенкет у Найвищої Істоти», 1895); Ч. Діккенса, Е. Ожешко, В. Гюґо, Кіплінга, Ж. Санд, Г. Мопассана («Наше серце», 1930), А. Дюма-батька, П. Лоті («Горе старого каторжника», 1918); Е. Томпсон Сетона (оповідання «Бінго. Історія мого собаки», 1918) та інших.

Джерела:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Косач-Кривинюк_Ольга_Петрівна

http://esu ... Читати далі »

Категорія: Подія дня | Переглядів: 89 | Додав: Ксюша | Дата: 25.05.2017 | Коментарі (0)

ПЛЮЩ Олексій Львович, український письменник.

Народився 25 травня 1887 р. в с. Оленівка Чернігівської області. Проживав із батьками у Варшаві, де закінчив гімназію. У 1906—1907 рр. навчався в Ніжинському історико-філологічному інституті.
Перші літературні спроби припадають на 1902 р. Спочатку працював над перекладом «Слова о полку Ігоревім» українською мовою, а потім над поезією улюбленого поета Г. Гейне. У цей час почав писати і власні вірші. Найпліднішими були 1905—1906 рр., коли він написав повість «Великий в малім та малий у великім», драму «Смерть поета».

О. Плющ захоплюється громадською роботою. Через матеріальну скруту займається репетиторством, читає платні лекції. Багато уваги приділяє роботі в ніжинській «Просвіті». Зберігся один із рефератів О. Плюща «На роковини Т. Г. Шевченка», який він прочитав на засіданні «Просвіти».
Художні твори О. Плюща до нас не дійшли. 1911 р. в «Одеському літературному союзі» було опубліковано ранні твори письменника.

Як зазначає у своїх розвідках про О. Плюща І. Миронець, у 1905—1907 рр. були написані, але не опубліковані романи «Вперед» та «В катовні», великі п’єси «Перед світом», «Годі», щоденник, близько 15 незавершених творів, серед яких повість «Два приятелі, або Чи Христос, чи революція?», роман «Метаморфози».

Помер 26 травня 1907 р.

Джерела:

https://www.br.com.ua/referats/Biography/88544.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/Плющ_Олексій_Львович

 

Категорія: Подія дня | Переглядів: 68 | Додав: Ксюша | Дата: 24.05.2017 | Коментарі (0)

Шановні друзі!

Прийміть найщиріші вітання з нагоди найбільшого християнського свята - Воскресіння Христового!

Нехай Ваші душі будуть багаті на добро, як святковий стіл, чисті як Великодній рушник і веселі, як українські писанки.

Хай малинові дзвони Великодня принесуть у Вашу оселю радість, віру, надію і любов.

Хай Божа Матір Вас охороняє,

А Дух Святий здоров'я посилає.

Господь дарує Ангела з небес! –

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Колектив Рокитнівської центральної районної бібліотеки.

Категорія: Подія дня | Переглядів: 112 | Додав: Ксюша | Дата: 14.04.2017 | Коментарі (0)

Андрійчук Кесар Омелянович народився 22 березня 1907р. в с.Латанці Брацлавського повіту Кам'янець-Подільської губернії (нині Вінницької області) в багатодітній бідняцькій сім'ї. В 1923р. після закінчення єдиної трудової школи в рідному селі вступив до Вороновицького технічного училища, де за рік опанував ремесло столяра. Саме тут він спізнав смак громадської роботи; був секретарем комнезаму, завідувачем хати-читальні, сількором вінницької окружної газети "Червоний край". У 1924р. з путівкою комнезаму вирушив до Вінниці, де став слухачем трирічних педагогічних курсів ім. Івана Франка. В 1927р. поступив на літературний факультет Одеського ІНО, навчаючись в якому, відвідував загальноміське літературне об'єднання, де починали свій творчий шлях Степан Олійник, Сава Голованівський, Степан Крижанівський, Олег Килимник, Володимир Іванович та ін.

Початок свого літературного шляху Андрійчук відносив на січень 1927р., коли в одеському "Червоному степу" вперше був надрукований його вірш "21-ше січня", присвячений пам'яті Леніна. Потім вірші, новели, рецензії регулярно з'являлися на сторінках одеських видань "Чорноморська комуна", "Молода гвардія", "Блиски" і "Металеві дні", а також "Зорі" (Дніпропетровськ), "Літературного додатку" (Житомир) та ін. Того ж року він був прийнятий до ВУСППу.

У 1931р. в харківському видавництві "ЛІМ" видрукувана перша збірка поезій К.Андрійчука "На зламі", яка виявилася й останньою. Поет підготував до друку другу книжку, але побачити її на полицях книгарень не зміг. Бо у вересні 1937р. був заарештований органами НКВС Вінницької області і через три місяці без слідства, без виклику в суд, без застосування будь-якої статті Карного кодексу УРСР засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Усі його скарги, протести, клопотання залишалися поза увагою правових органів. Лише 8 березня 1947р., по відбутті строку покарання, його звільнили з-під варти без будь-яких пояснень і вибачень. Але з приписом: оселитися в с.Малопіщанка Маріїнського району Кемеровської області.

З грудня 1947р. по квітень 1961р. Андрійчук викладав у тамтешній школі російську мову й літературу. Продовжувати творчу роботу виявилося справою безперспективною, оскільки про друкування його віршів не могло бути й мови.

Лише в 1956р., після численних скарг, органами прокуратури було призначено нове розслідування справи Андрійчука, в процесі якого встановлено, що всі без винятку звинувачення в 1937р. були вигадані й нічим не підтверджені. За протестом прокурора Вінницький обласний суд 15 березня 1956р. постанову особливої наради при НКВС від 26 листопада 1937р. скасував і справу провадженням припинив.

Після громадянської реабілітації Андрійчук був поновлений у рядах членів Спілки письменників, до якої був прийнятий кандидатом ще в 1934р. Лишок свого життя він провів на батьківщині, де працював педагогом Тиврівської середньої школи, зрідка друкуючись у періодиці.

Помер 7 серпня 1958 року.

Видані збірки:

На зламі: Поезії (Харків, 1931).

Вибране (Київ, 1957).

Подільська сторона (Київ, 1958). ... Читати далі »

Категорія: Подія дня | Переглядів: 143 | Додав: Ксюша | Дата: 22.03.2017 | Коментарі (0)

Євге́н Па́влович Цимбалю́к (*  16 березня 1962, Вовковиї, Демидівського району на Рівненщині) — український письменник, журналіст, краєзнавець, Заслужений журналіст України.

Народився у селі Вовковиї Демидівського району на Рівненщині. Навчався у Вовковиївській середній школі. Закінчив філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту, очолював вузівську літературну студію. Був на військовій службі. Після демобілізації працював кореспондентом, заввідділом, заступником редактора Млинівської районної газети «Гомін». Із 2003 року - головний редактор Рівненської обласної газети «Вільне слово». Із 2006 року - головний редактор літературно-краєзнавчого журналу Рівненщини «Погорина». Проживає у селищі Млинів Рівненської області. Заслужений журналіст України. Член Національної спілки письменників України.

Окремими виданнями вийшли збірки поезій «Вирій» (1990), «Лаври і терни» (1998), повість «Христина» (1991), книжки для дітей «Кролик, який обманув себе» (1991), «Неслухняник» (1994), краєзнавчі дослідження «Млинівщина: погляд у минуле» (1991), «Нариси з історії Млинівщини», краєзнавчий літопис «Млинівщина на межі століть» (2001), літературний портрет «Ростислав Солоневський» (2000), збірка історичних оповідань «Берег любові - берег печалі» (2004), краєзнавчий літопис «Млинів: сучасне та минуле» (2006), біографічна повість «Шумовські: заблудла слава України» (2006), збірка бувальщин «Замах на яблучко» (2006), збірка історичних оповідань «Редут» (2007), історико-краєзнавча книга «Холодний подих монастирської свічки» (2008, у співавторстві), книга-енциклопедія «Млинівщина у дзеркалі особистостей» (2008), збірка історичних оповідань «Поклик древнього дзвона» (2008, у співавторстві), збірка поезій «Три дороги до мами» (2009),  книга історичних есе «Обірвана молитва за Україну» (2010), історико-документальна повість «Пересопницьке Євангеліє; повернення на рубікон» (2011).

Євген Цимбалюк відзначений Всеукраїнської премією Івана Франка в галузі інформаційної політики, кавалер ордена Рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Лауреат обласної літературної премії імені Валер'яна Поліщука, Міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця. імені «Світочів». 2010 року отримав одну з найвищих літературних відзнак Рівненщини - літературну премію імені «Світочів» за книгу літературних оповідань та історичних есе «Обірвана молитва за Україну», ставши восьмим лауреатом цієї премії. Лауреат першої премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2013» в номінації «Пісенна лірика».

Джерела:

http://www.yunilibr.rv.ua/index.php/kraeznavstvo/literaturne-kraeznavstvo/pysmennyky-rivnenshchyny/1254-113

https://uk.wikipedia.org/wiki/Цимбалюк_Євген_Павлович

http://koronatsiya.com/cimbalyuk-yevgen-pavlovich/

 

Категорія: Подія дня | Переглядів: 137 | Додав: Ксюша | Дата: 16.03.2017 | Коментарі (0)


Хостинг від uCoz Рокитнівська ЦСПШБ © 2017 ¦ Розробка та дизайн: Іван Соколов