Кушнерик Федір Данилович (19.09.1875, м-ко Багачка Миргородського пов. Полтавської губ., тепер смт. Велика Багачка Полтавської обл. — 23.07.1941, там само) — народний співак-кобзар.

     Народився в селянській сім’ї. Осліп у семирічному віці; самостійно навчився грати на скрипці та фісгармонії. З 1909 р. навчався в кобзаря М. Кравченка. Кобзарював на Полтавщині (міста Кременчук, Лубни, Миргород, Пирятин, Полтава, Хорол). Зазнав переслідувань від поліції за виконання волелюбних пісень, зокрема на тексти Т. Шевченка. Співав пісні про похорон поета в Каневі «Сподівалися Шевченка» і «На високій дуже кручі» (остання — І. Кучугури-Кучеренка). У 1939 р. брав участь у Республіканській конференції кобзарів та лірників у м. Києві; того ж року прийнятий до Спілки письменників УРСР.

     Талановито виконував думи («Маруся Богуславка», «Олексій Попович», «Самійло Кішка», «Про сестру та брата», «Три брати азовські», «Федір безрідний, бездольний», «Хмельницький та Барабаш»), історичні пісні («Сава Чалий», «Козак Нечай», «Ой Морозе, Морозенку»), пісні на слова Г. Сковороди, Т. Шевченка, С. Руданського, жартівливі та сатиричні пісні, за які теж переслідувався поліцією. Складав власні твори; й можливо (як мовиться — «не з доброї волі») у деяких своїх піснях 1920—1930-х рр. («Дума про Леніна», «Пісня про піонера Павлуся», «Про трактори» та ін.) віддав данину радянській тематиці та ідеології.

     Творчість кобзаря дістала високу оцінку М. Грінченка, М. Рильського, О. Сластіона, П. Тичини та інших провідних діячів української культури.

Джерела:

http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/bcceb3caa8746532/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1

%88%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA_

%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%80_%D0%

94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%

... Читати далі »

     ДАШКЕ́ВИЧ Михайло (псевд.: Клябука, Місяченько; народився 06.09.1875, с. Киселиці, нині Путильс. р-ну Чернів. обл. – 22. 07. 1948, м. Римніку-Вилча, Румунія) – письменник. Закінчив учительську семінарію у Чернівцях (1899). Учителював у буковинських селах, був директором школи у м. Вашківці (нині Вижниц. р-ну Чернів. обл., 1918–33). Друкувався від 1902 у чернівігівській газеті «Буковина», «Руська рада», в альманасі «На шляху» (1906). Автор реалістичних соціально-побутових оповідань «Добре, що хоть разом», «Святий вечір», «Сліпець», «Гриць перед шибеницею» та ін., пройнятих співчуттям до долі людей праці, драматичні сценки для дітей «Маланка» (1922). В оповіданнях використовував елементи гуцульського діалекту.

Джерела:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=23735

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%

B0%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87

_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE

     Іван Якович Рудченко (Іван Білик) 2 вересня (21 серпня) 1845, Миргород – 18 вересня (1 жовтня) 1905, Петербург -  український фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик, старший брат і співавтор Панаса Мирного.

Життєпис

     Народився 2 вересня 1845 року у Миргороді в сім'ї бухгалтера повітового казначейства. Навчався він спершу в приходській школі, потім у повітовому трикласному училищі, яке успішно закінчив в 1857 році. Вступити до гімназії не було матеріальної змоги, і батько взяв хлопця привчати до служби в казначействі (того року батька перевели до Гадяча на посаду казначея). Та служба не задовольняла юнака, він поривався до освіти. Це бажання підсилювало спілкування з молодим товариством із сім'ї Драгоманових. Читання книжок, розмови про долю народу, захоплення українським фольклором — все це сприяло росту свідомості і народолюбства. Рано почав Іван Якович записувати пісні, прислів'я і приказки, вивчати народні звичаї, а одночасно й писати власні твори. В 1860 році деякі його записи друкуються в «Полтавських губернських відомостях», а з 1861 в журналі «Основа» під псевдонімом Іван Кивайголова. 1862 року він опублікував народні перекази, записані в Миргороді, «Про зозуль, посмітюх і гадюк» (псевдонім — Іван Руїна). З 1867 р. містив поезії, переклади і літературно-критичні статті та рецензії у львівській «Правді».

     1863 року Іван Рудченко стає чиновником Казенної палати в Полтаві. Тут він знайомиться з «освіченим провідцем українолюбства» Д. П. Пильчиковим і ще глибше усвідомлює потребу служити своєму народові. А для цього треба було вчитись, і в 1864 році Іван Якович їде в Київ, щоб підготуватись до вступу в університет. Там він пристає до гурту народолюбців (Антонович, Драгоманов, Житецький, Лисенко та ін.), займається громадсько-культурною роботою, співпрацює з редакцією «Киевлянина». В лютому 1867 року Рудченко одержав посаду в системі державного контролю, який був ви ... Читати далі »

       Дмитро́ Ю́рійович Загу́л (* 28 серпня 1890 р., с. Мілієве, нині Вижницького району Чернівецької області — † літо 1944 р.,Колима) — український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч.

     Народився 28 серпня 1890р. у с. Мілієві Вижницького повіту на Буковині в сімї напівспролетаризованого селянина. Рано осиротів. На кошти місцевого вчителя, який помітив у хлопчині неабиякі здібності, навчався в Чернівецькій гімназії, згодом — на філософському факультеті Чернівецького університету. В лютому 1915р. Д. Загул був вивезений до Росії разом із іншими громадськими заручниками під час відходу російської армії. Згодом утік в Україну. Працював санітаром, канцеляристом, бухгалтером, співробітником видавництв, наросвіти, сільським учителем. Писати почав ще гімназистом, заохочуваний О. Маковеєм та Б. Лепким. Виданням газети «Нова Буковина» вийшла перша поетова книжка «Мережка» (1913), але сам автор вважав дебютною збірку «З зелених гір» (1918) — завдяки їй здобув певне літературне ім'я.

     Творчість

     Поезія

     Рано проявився поетичний хист — перші публікації з'явилися 1906 р. 1909 р. в газеті «Буковина» надрукував вірші «Високо вгору здійму свої руки» та «Що мені із того, мила». 1912 р. в газеті «Нова Буковина» опубліковано цикли його поезій «Весняні мрії», «Думки», «В темряві» та «Хвилі кохання». 1913 р. в Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета «Мережка».

     1918 р. видає збірку віршів «З зелених гір», завдяки якій здобув певне визнання. Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав «вростати» в метафізичну схему символістської теорії. Григорій Савченко назвав такий символізм «поміркованим, прим'якшеним, і до певної міри філософічним».

     Після виходу збірки «На грані» (1919) став одним з організаторів «Музагету», активним учасником Спілки художників слова,  ... Читати далі »

     Володимир Ієронімович Іванович народився 27 серпня 1905 р. в Одесі в сім’ї робітника.

   Працював замолоду на заводі машиністом, учився на робітфаці. Закінчив Одеський педінститут, провадив лекторську роботу. Учасник Великої Вітчизняної війни. Друкувався з 1927 р. Виступав переважно як поет —сатирик і гуморист. Перша книжка гумору і сатири «Свиня на пасіці» вийшла 1950 р. Дотепним словом картав всіляких політиканів у міжнародному житті, весело «прополював» грядки нашого буття від лихого проросту  — егоїзму, власницької пліснявії на людських душах, бюрократичних замашок деяких керівників тощо. У творах пафосного спрямування прославляв героїзм воїнів, оповідав значущі життєві історії. Писав також для дітей.

     Помер 26 серпня 1985 р.

Вийшли збірки поетичних творів: «Низенько кланяємось!» (1953), «Весела прополка» (1956), «Кропивою сміху по всякому лиху» (1957), «Перебендя посміхається» (1960), «На городі бузина, а за морем сатана» (1963), «Бичок —губернатор» (1964), «Поезії» (1967), «Сміхомовки» (1974), «Червоний огнецвіт» (1975), «Ловись, рибко!» (1976), «Семь цветов радуги» (1982) та ін.

Джерела:

http://ukr-lit.net/ivanovich.html

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=13393

    З нагоди 24-ї річниці Дня Незалежності України в читальній залі бібліотеки діє виставка-інсталяція «Тобі Україно, найкращі вітання!». Запрошуємо до перегляду.

    З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНО! ЗІ СВЯТОМ ВАС!

Усе моє, все зветься Україна.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

    Гавриленко Володимир Никифорович  (1905-­1995) письменник, прозаїк, публіцист .

    Народився 15 серпня (2 серпня за старим стилем) 1905 року в Херсоні, в родині  агронома. 1923  року закінчив політикопедагогічні  курси. Працював учителем  початкової  школи, далі перебував  на  комсомольській  і профспілковій  роботі. Навчався  у 1929—  1932  роках на  літературному факультеті Харківського педагогічного інституту  профосвіти, створеного на  базі  Харківського університету. Водночас  працював  секретарем журналу «Наймит», в якому було надруковане його перше оповідання «Іван  Рудик».

     Керував  літературною групою «Трактор» (засновано 1930 року). У 1930—1934  роках редагував  літературний  журнал  «Трактор». Автор книги  «Портрети друзів»  (1935) та роману «Щирість» (1941).

     Під час  війни  перебував  у армії як  військовий кореспондент і працівник армійських, а потім фронтової газет. У творчості письменника переважає зображення  героїчного подвигу народу, що захищав  свою Батьківщину. Нариси, написані  письменником на фронті, увійшли до збірки «Безсмертя» (1943). Героїзм молоді в часи  війни змалював у повісті «Москвичка Тоня» (1945).

    Про мужність  та  героїзм Гавриленка на  війні свідчать нагороди: орден  Вітчизняної війни  2­-го ступеня, медалі «За оборону Кавказу», «За  перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та інші.

    Працював у газетах  і видавництвах, з  1946  по  1954  рік. Видав твори  «Хто  дорогий для мене», «Коли приходить щастя» —  про радянську молодь.

     На тему казок Максима Горького письменник написав лібрето  балету «Данко»  (композитор В.Нахабін). Балет  поставлено  1948  року на  сцені Харківського театру  опери та  балету імені Миколи  Лисенка.  Низку творів письменника  перекладено  російською мовою.

    Член Спілки письменників України з 1941 року.

    Помер у березні 1995 року в Харкові.

Джерела:

http://www.library.kherson.ua/dovidnyk/pdf/a-g/havrylenko.pdf

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B2%D1%80

... Читати далі »

    Іван Смолій — український письменник, творець різновидного літературного жанру. Народився 14 серпня 1915 р. в с. Михновиць, повіт Турка на Бойківщині серед мальовничої природи зелених Карпат.

    Почав свій письменницький шлях 1937 р. надрукуванням кількох поезій в літературно-мистецькому часопису «Назустріч» й оповідання «Зустріч» у львівському щоденнику «Новий час» та «Кар’єра будівничого» у щоденнику «Діло». Першою його книжкою була п’єса «Життя на вазі». Друкована того ж року 1939 повість «Гранатові історії» не появилася через воєнні події.

    Хвилі Другої світової війни перекинули його з родиною в Західнуу Німеччину, де 1947 р. в Реґензбурзі вийшла його перша збірка оповідань «Дівчина з Вінниці».

    З переїздом до США його праця розгортається буйніше, появляються його твори: «Кордони падуть» (1951), збірка оповідань «Манікени» (1956), опісля збірка оповідань «Зрада» (1959).

    У Видавництві часопису «Свобода» в Нью-Джерзі, з яким І. Смолій довгі роки тісно співпрацював, друкує не тільки свої прозові твори, але і статті на літературно-критичні теми. У «Свободі» була частково друкована повість «У зеленому підгір’ї» (1960).

    І. Смолій був головним редактором часопису «Народна Воля», офіційного органу Українського Братського Союзу, належав до Спілки Українських Письменників у екзилі «Слово» й Спілки Журналістів Америки, публіцист, есеїст, літературний критик, фейлетоніст (Максим Булька), автор повістей, оповідань, нарисів, п’єс, фейлетонів і ряду статей на політичні і літературні теми включно з творами для молоді — «Сонцебори».

    Творчість Івана Смолія здобула чимало признань, відзначень і нагород. У1981—1982 рр. двічі здобув нагороду його останній роман «Неспокійна осінь» (1981).

    Творчість Івана Смолія відзначалася не лише мистецькою формою і непересічним талантом, але твори були просякнуті любов’ю до своєї землі, любов’ю до українського народу з чітким виявом соборності. У його творах він відображував великі духовні вартості та моральні чесноти української людини.

    Помер Іван Смолій 24 лютого 1984 р. в м. Ютика недалеко від Нью Йорку, США, де його й поховано.

    Із-за життєвих обставин пришилося жити поза межами України, одначе він присвячував свої творчі сили землі свого кореня.

Джерела:

http://ukrlitera.ru/index.php/literatura/327-2013-02-04-07-18-13

https://uk.wikipedia.org/wiki/Смолій_Іван

     Микола Іванович Карпенко народився 14 серпня 1925 р. в с. Воронькові на Київщині в сім’ї хлібороба.

     В 1943—1950 рр. служив у Радянській Армії, учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у районній та обласній пресі, був редактором у видавництвах «Каменяр», «Карпати». Кілька років очолював Івано-Франківську письменницьку організацію.

     Вірші друкує з 1950 р. Перша збірка поезій «Стежками юності» побачила світ 1960 р. Творчі інтереси поета визначаються звершеннями і турботами його покоління, якому випало пройти нелегкі фронтові дороги, брати участь у відбудові поруйнованого фашистами народного господарства, чесною працею зміцнювати Вітчизну і відстоювати мир на планеті. Успішно виступає він і в ятнрі гумору та сатири (кн. «Особиста каланча Гаврила Квача», 1963, 1972; «Скорочений Ціцерон», 1982).

     Основні збірки: «Невідправлені листи» (1965), «Озброєна муза» (1970), «Перевесло» (1975), «З висоти поля» (1978), «Дієслово» (1980), «Блискавиці» (1984), «Вибране» (1985).

    Після 1990 р. виходять нові книжки «Двоє з листопаду», «Благовіст», поетичні переспіви «Велесової книги» та біблійних книг — Йова, Еклезіаста, Ісаї, псалмів та приповістей Соломонових та ін. Він також автор ряду віршованих книг з Історії України («На Перуновій обмілині», «Шапка Мономаха», «Заступила чорна хмара та білую хмару»…), зокрема і з часів князювання Володимира Великого та Володимира Мономаха.

    2003 написав поему-роздум «Отаман Черпак», присвячену односельцю Іванові Черпакові — командиру Вороньківської сотні, що в лютому 1919 дала  ... Читати далі »

    Миха́йло Євдоки́мович І́вченко ((9 серпня) 1890, Никонівка Чернігівської області — †16 жовтня 1939,Владикавказ, Осетія) — український письменник.

Біографічні відомості

     Михайло Івченко народився в с. Никонівка Прилуцького повіту (нині Срібнянський район Чернігівської області) в сім'ї селянина. Про свій родовід письменник згодом напише так у спогадах: «Батьки мої походять із козаків, із тих недобитків давньої гетьманщини, що по всіх змаганнях тихо посіли собі сотнями на землі хліборобствувати». І, немов віщуючи грядущі звинувачення, відповість своїм запопадливим опонентам: «Деякі спритні критики з цього дрібного факту хотіли б зразу залучити мене до куркулів. Але мені доведеться їх прикро розчарувати. В батька мого було 9 десятин землі на 9 душ родини. Отже, як не мудруй, а далі звичайнісінького середняка не дістанешся».

     Закінчив церковнопарафіяльну, потім учительську школу. За розповсюдження  ... Читати далі »