Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року (с. Зачепилівка, Новосанжарського району, Полтавської області).

    Після закінчення десятилітки в 1953 році вступив на факультет журналістики Київського Шевченкового держуніверситету, який закінчив у 1958 році.

    У 1958 році працював завідуючим відділу республіканської газети “Молодь України”. З 1962 по 1973 рік праця в журналі “Ранок”. Пройшов шлях від простого кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу “Дніпро” та старшим редактором видавництва “Дніпро”. З 1971 по 1974 рік - заступник голови правління Спілки письменників України. З 1974 по 1991 рік - завідувач відділу, член редколегії журналу “Вітчизна”. З 1976 по 1991 рік - Секретар Спілки письменників України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС. У 1999 році Голова Комітету з Державних премій України імені Т.Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України.

    З 1980 по 1991 рік обирався депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. У 1981 році нагородження ювілейною медаллю Всесвітньої Ради Миру. З 1989 по 1991 рік – голова Комісії зв’язків ВР СРСР з громадськістю, віце-голова Палати Національностей Верховної Ради СРСР.

    З 1992 по 1994 рік - народний депутат Верховної Ради України 12-го (1-го). Провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології АН України. З 1994 по 1998 рік - народний депутат Верховної Ради України 2-го скликання. З 1995 по 2006 рік Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

    З 1998 по 2002 рік народний депутат Верховної Ради України 3-го скликання. Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв’язках з СНД.

    З 2002 по 2006 - обраний народним депутатом Верховної Ради України 4-го скликання.

    Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе “Два роки в Кремлі” (“Князь тьми”).

    З перших днів нової Югославської трагедії рішуче виступив – у пресі, у Верховній Раді та Раді Європи – проти ембарго Сербії. Неодноразово бував у “гарячих точках” Боснії-Герцоговини. Після чого написав есе “Хто і з якою метою сатанізує сербів?” Вийшло окремою книгою українською і сербською мовами в Югославії (1996 р.)

    Під час перебування в Сербії потрапив під бомбардування натівців. По слідах поїздки написав есе “Хто наступний?". Матеріали на захист сербів і чорногорців опублікував в українській, російській і югославській пресі.

    У травні – червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею в “Литературной газете” (Москва), “Випробування Чорнобилем”, у якій викрив злочинну діяльність тимчасовців. У 1987 році нагороджений Грамотою “Учаснику ліквідації наслідків ав ... Читати далі »

    Василь Георгійович Федоров (1895–1959), українського пись­менника, гумориста, перекладача.

    Народився  в родині службовця земської управи м.Херсона, навчався в першій  класичній гімназії. 1915 року вступив на юридичний  факультет Новоросійського університету (м.Одеса).

    Першими  літературними  спробами стали  вірші, писати які він  розпочав у  Херсоні. Затишне  провінційне  місто його дитинства  наклало відбиток на  всю його  подальшу творчість. “Закроешь  глаза  –  и  в памяти, как  в волшебном зеркале, сами  собой  встают  картины. Вот  берег Днепра, увешанный  просыхающими  неводами, и  бронзовые  фигуры рыбаков, и  вербовые  леса  в далеком утреннем  тумане”, ­ писав В.Федоров в оповіданні “Кузькина мать”.

    У юності друкував  свої вірші й замітки  в херсонських газетах “Родной  край”, “Херсонское утро” (повість “Прекрасная Эсмеральда”, “Канареечное счастье”).

    В автобіографії (1950  р.) він  писав:  “В 1919г., когда  на  юге (в Херсонской  губернии) беспрерывно продолжалась гражданская  война, и  кроме Красной  и  белой  армии  воевали  также  различные  атаманы, я  решил на  время покинуть родину, чтобы закончить свое образование. Но оказалось ­ навсегда”.

    В.Федоров, на  думку сучасних літературознавців,  гуморист  найжорстокішої  епохи. Найвидатніші його твори  є, безперечно, окрасою світової культури. Іронічна  манера його творів допомагали емігрантам виживати  в часи лихоліття.

    Оригінальним є оповідання “Суд Вареника”, де постають мальовничі херсонські  краєвиди.

     У повоєнний період викладав російську мову на різноманітних курсах, а з 1949  року працював перекладачем у системі зовнішньої торгівлі Чехословаччини.

    Помер В.Г.Федоров 8 березня 1959 р. Його поховано на Ольшанському цвинтарі  в Празі.

Твори 

1. Избранные  произведения. /  составление,  редакция, вступительная  статья, примечания С.М.Сухопарова. – Коллекционное издание.

2. [Вірші] //  Вежі та  вітрила  /  ред.:  В. Г. Піддубняк  [та  ін.];  упоряд. Т. М. Щерба. – Херсон : Наддніпряночка, 2007. ­ С. 14.

... Читати далі »

     Володимир Зенонович Гжицький (15 жовтня 1895 — 19 грудня 1973) — український письменник, публіцист, перекладач. Брат Степана Гжицького. Член СПУ (1956).

Біографія

    Народився в с. Острівець, нині — Теребовлянського району, в сім'ї вчителя. Від 1900 жив у селі Довге на Теребовлянщині. Вчився у Тернопільській українській гімназії (1907-1914, 1917).

     Війна 1914 р. перервала навчання, закінчив гімназію у 1917 р. В. Гжицький воював в Українській Галицькій Армії — у чині поручника.

     Перейшов Збруч, добрався у 1919 р. до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети і т. ін. Вчився в Харківсьуому інституті сільського господарства. Закінчив 1926 року. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна».

Початок творчості

    В. Гжицький починав як поет і драматург. Про це свідчать поетична збірка «Трембітині тони» (1924), драматичні твори для дітей, які успішно ставили у Харкові: «По зорі»(1925), «Вибух» (1927), п'єса «Наступ» на тему класової боротьби на селі часів колективізації (1931). І все ж найбільше талант В. Гжицького розкрився як прозаїка. Перша повість «Муца» вийшла 1928 р. Невдовзі побачили світ знаменитий роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), збірка оповідань «Цісарське право», роман «Захар Вовгура» (1932).

    1928 року Гжицький у складi кiнописьменницькоï експедицiï, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешнiх жителiв ойротiв. Наслiдком поïздки став роман «Чорне озеро» (1929), що завоював письменниковi всесоюзне визнання.

Арешт і заслання

     Проте постановка гостроï проблеми нацiональних взаємин у Радянському Союзi вже тодi була страктована органами ДПУ як «викривлення полiтики, яку проводив Сталiн щодо нечисельних народностей СРСР». I хоча в 1932 роцi В. Гжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарiв Донбасу, доля письменника була визначена тимчасовим перебуванням у лавах УГА та романом «Чорне озеро».

     7 грудня 1933 року в Харкiвському облуправлiннi держбезпеки був виписаний ордер № 32 на арешт В. Гжицького. У постановi на арешт йому iнкримiнувалася приналежнiсть до контрреволюцiйноï органiзацiï УВО (Украïнська вiйськова органiзацiя) та участь у терористичнiй дiяльностi.

     1 сiчня 1934 року на черговому допитi Гжицький змушений був «визнати», що належав до УВО з осенi 1930 року, входив до складу Харкiвськоï групи пiд керiвництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нiбито належали А. Панiв, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко.

... Читати далі »

     ЗАРЕВИЧ Федір Іванович (псевдоніми: Юрко Ворона, Ф. Чорногір та ін.). Український письменник, публіцист і видавець.

     Народився 30 вересня 1835 р. у м. Славське (нині смт Сколівського району Львівської області) в родині священика.

     Навчався у гімназіях м. Станіслава та Самбора, але закінчити цей навчальний заклад не вдалося, оскільки його було виключено за участь в учнівському русі, що протистояв шовіністичним настроям і нападкам польської молоді. Трудову діяльність розпочав дрібним службовцем. У 60-х роках був активним діячем народовського руху.

     Близько 1861 р. переїхав до Львова. У 1862—1863 рр. був редактором і видавцем журналу «Вечерниці», з 1867 р. — газети «Русь». За його підтримки в 1873 р. у Пешті вийшли «Газета для народних вчителів» та інші українські видання.

     Політичні погляди визначаються його належністю до перших «народовців» — найпрогресивнішої на той час політичної течії в Галичині. Він боровся проти ополячення та онімечення України і робив усе можливе для здобуття нею державності.

     Публіцистична спадщина невелика, але яскрава й вагома — це аналітичні матеріали про становище українського селянства, роль інтелігенції в керівництві просвітницьким рухом у Галичині, міжнаціональні відносини тощо.

     Творчий доробок Ф. Заревича як письменника — 17 прозових творів, драма, два вірші. Перші його вірші — «Руський борець» та «Пересторога другу» були опубліковані в 1860 р. в альманасі «Заря галицкая яко альбум на год 1860». Серед найкращих прозових творів — реалістична повість з життя Галичини 1830—1840 рр. «Хлопська дитина» (1862), романтично-психологічне оповідання «Вітренниця» (1868).

     Автор низки оповідань на соціально-побутові теми: «Чудний цвіт», «Родина», «У страха очі великі», «Дві сестри», «Німа», «Син опришка»; повісті «Хто не любив», драма «Бондарівна» (1872).

     Помер 13 грудня 1879 р. у м. Сколе Львівської області.

Джерела:

http://pidruchniki.com/kulturologiya/zarevich_

... Читати далі »

   КОБИЛЯНСЬКИЙ Володимир Олександрович (27.09.1895—10.09.1919) — поет-лірик, перекладач з Буковини. 

     Народився в місті Ясси (Румунія) у багатодітній родині кравця. Вчився у Чернівецькій гімназії, здав екстерном іспити до вчительської семінарії. 

     Зі свідоцтвом про складені іспити на помічника народного вчите­ля поїхав учителювати до сіл Буковини та Галичини. Зберегло­ся мало відомостей про учительську діяльність та й взагалі про коротке життя В.О. Кобилянського, але ті, що випливають з його поетичних творів, свідчать про глибокі патріотичні переконання, про прагнення виховувати молодь На образах Олекси Довбуша і Лук'яна Кобилиці, опришків і гайдамаків — лицарів свободи, до яких він ставився як до національних героїв.

     Працював учителем Киселівської початкової школи, 1913 — переїхав до Києва. 1919 працював у Головній книжковій палаті в м. Київ (нині Книжкова палата України). Співпрацював з П.Тичиною та Д.Загулом у Всеукраїнському державному видавництві України.

     Опублікував збірки «Між лататтям» (1913), «Мій дар» (посмертно, 1920) і переклав понад 100 творів Генріха Гейне та Фрідріха Шіллера. 

     Помер від тифу в м. Київ. 

Джерела:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=130&type=biogr

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%

D0%B1%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81

%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE

%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1

%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%

... Читати далі »

     Калістра́т Рома́нович Ани́щенко (літ. псевд. — Онікей К. Вінже; *26 вересня 1885, Красне — †28 березня 1929) — український письменник.

Біографічні відомості

     Народився в с. Красному на Київщині.

Творча дільність

     Друкуватися почав з 1905. Перша збірка — «Оповідання» (1918). Після революції бере активну участь в українській пресі («Червоний шлях», «Всесвіт» та ін.). Найбільша збірка оповідань «Баланс» (1927). Тематика творів  — життя радянських селян, робітників. Автор повістей для юнацтва: «Піраміди пролетаріату» та «Мандрівки до південного бігуна».

Твори

«Оповідання» (збірка; 1918)

«Баланс» (збірка; 1927)

Джерела:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%

B8%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9A%

D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%

... Читати далі »

     Казка Аркадій Васильович народився 23 вересня 1890 року в місті Седнів на Чернігівщині в родині шевця. Батько поета за походженням козак, любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні перейняв і син. 

     Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з Павлом Тичиною, з яким мешкав в інтернаті при монастирі, разом співали в хорі, відвідували славнозвісні "суботи" Михайла Коцюбинського. 

     Навчався Аркадій Казка в Київському комерційному інституті, але не закінчив його через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини та Дніпропетровщини, в Одесі, викладав співи та українську мову. 

     Ще до Жовтневої революції Казка перекладав із західноєвропейських та російської літератур. У радянський час власні вірші і поеми друкував у журналах "Літературно - науковий вісник", "Нова громада", "Плуг". 

     На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій "Lamentabile" ("Сумливе"), яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини від 11 лютого 1925 року видно, що Казка готував до видання збірку "Розірване намисто", а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки "Васильки". 

     Та цим творчим планам не судилося здійснитися: вночі 10 вересня 1929 року Казку було заарештовано у справі так званої СВУ й відправлено до Одеської в'язниці. Не відаючи за собою вини, у відчаї Аркадій Казка 23 листопада того ж року наклав на себе руки. 

     Матеріалів слідства в архівах не виявлено. 

     Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина ще на початку 60-х років, хоча ім'я Казки, як і всіх репресованих у справі СВУ, було під забороною. Лише 1965 року у збірнику "День поезії" Василь Мисик опублікував добірку віршів незабутнього свого вчителя. 

     1989 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ книжка Аркадія Казки "Васильки" (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані. 

     Архів Казки втрачено під час Великої Вітчизняної війни. 

      Тичина, який називав Казку "дивовижно совісним і щирим поетом", засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до Дружини Лідії Петрівни: "Так не повелося йому в житті (...) і таланту не розвинув. І світу білого не випив". 

     Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно, адже "світу білого не випив" кожен, кого вшановуємо в цьому мартиролозі.&nb ... Читати далі »

     Бандурак Володимир Юрійович (*23 вересня 1915, Городенка —†4 листопада 1982, Коломия) — український радянський письменник, громадський діяч, педагог.

Біографічна замальовка

     Так сталося, що примхлива доля поернулая обличчям до селянського сина - Влодка Бандурака. Мешкаючи в присілку Городенки його чекала доля більшості тодішніх селян, та мав Володя мрію, яка невдовзі почала збуватися. Спершу то були школярські роки у місцевих школах, потім робота й мрії на кращу долю.
     Аж тут, сталася війна між совітами та німчуками, а відтак і його моблізація на фронт та важкі воєння часи. Потім було повернення та післяєнне лихоліття, та Володимиру вдалося поступити до Івано-Франківського учительського інституту і вивчившись, у 1949 році) він подався до школи - учителювати. Та ще було у Володимира Бандурака захоплення - він писав оповідки. нариси і це, пізніше, стало його головним фахом - став Володимир Юрійович знаним у краї літератором.

Творчі набутки

     Уже в 1945 році Володимир Бандурак почав друкуватися. Спершу це були короткі нариси у місцевій пресі та згадки про війну. І так, рік за роком, пишучи в газети, альманахи, Бандурак став відомим за своїми нарисами, фейлетонами та добірками гумористичних оповідань для дітей. Його твори перекладалися російською, литовською, молдавською, угорською та англійськими мовами.

     Наразі, дослідникам відомі з десяток збірок Володимира Юрійовича Бандурака:

* «Як бичка на суддю вивчили» → видана в 1958 році.
* «Лис Микита і нова крисаня» → видана в 1960 році.
* «Лесь Мартович сміється» → видана 1961 році → 
* «Козацька дитина» → видано → оповідання з козацької бувальщини
* «Під високими Татрами» → видана в 1967 році → повість про перебування В. І. Леніна в Татрах.
* «Червоні легіні» → видані в 1968 році → нариси
* «Під Татрами» → видані в 1970 році → оповідоння
* «Чарівне горнятко» → видані в 1971 році → збірка казок (14 казок у збірці)
* «Оповідання про Леся Мартовича» → видані в 1977 році → оповідання

Джерела:

https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/bandurak-volodimir

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%

... Читати далі »

     Йовенко Світлана Андріївна народилася 20 вересня 1945 р. в м. Києві. Закінчила з відзнакою філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка та аспірантуру при кафедрі слов’янської філології. Заслужений працівник культури України. Заввідділом поезії та критики журналу “Вітчизна”.

     Авторка поетичних збірок: “Голубе полум’я”, “Обличчя вітру”, “Бузок у січні”, “Діалог”, “Обличчя справжня мить”, “Міст через осінь”, “Ти – хто поруч”, ”Час любові”, “Нерозкритий конверт”, “Безсмертя ластівки”, “Віч-на-віч”; повістей “Юлія”, “Жінка у зоні”, “Самаритянка” (російською мовою), книги повістей та оповідань “Любов під іншим місяцем”, “Рем Багаутдин: у пошуках свободи” (у співавторстві), автор проекту і текстів антології “ХХ сторіччя української поезії”, автор художньо-публіцистичного проекту “Чорнобиль поруч”; у перекладах російською вийшла книжка “Пора любви”, вірменською – “Синє хвилювання”

     Виступає також у галузі перекладу, літературної критики і публіцистики.

Джерела:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=718&type=biogr

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%

BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_

%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B0

%D0%BD%D0%B0_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1

%80%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0

http://ukr-lit.net/jovenko.html

    Дмитро Павлович Осічний  народився 20 вересня 1885 року в селянській сім'ї в селі Кобаках Косівського району Івано-Франківської області. Західна Україна в той час перебувала в колоніальному ярмі цісарської Австро-Угорщини.

     Про важке життя селян краю писав виходець з цього села, видатний український письменник Марко Черемшина.

      Біднота виливала своє горе й свої думи в піснях та казках, велике місце в яких займали образи опришків Олекси Довбуша, Лук'яна Кобилиці.

     В цій же атмосфері народно-поетичної творчості зростав і поет-пісняр Дмитро Осічний. З дитячих літ велике враження справила на нього чарівна верховинська природа.
     Осічний закінчив початкову й рільничу школу. Але далі вчитися не було змоги. Його чекала праця на землі. Та він самотужки вчиться, весь вільний час віддає читанню літератури. Постачав його гарними книжками Марко Черемшина. Він же підтримував інтерес до творчості. Ще в шкільних роках почав писати поеми, вірші.

     Вперше кілька його новел про життя гуцулів були надруковані в 1909 році в газеті «Громадський голос».

     В серпні 1914 року почалася Перша світова війна. Д. Осічного одягли у форму австрійського жовніра і погнали на фронт на бій проти росіян. Але він зрозумів, що в російській армії багато українців. Не бажаючи стріляти в своїх братів, він при першій нагоді здався у полон. Про це Д. Осічний написав у вірші: "На могилі полоненого друга", осуджуючи війну:

     В зброю кріпко закульбачені, Голодні, гонені, мов пси, Ішли в огонь на поле брані, Де крові річеньки текли. Там бились, різались з братами, З такими ж з одної сім'ї В розпуці - Де правда? - питали Ми неба, людей і землі.

     Д. Осічний більше чотирьох років жив у Росії та Україні. Тут він знайомиться з побутом і культурою, багато читає.

     Д. Осічний був свідком і учасником революційних подій на Україні.

     В 1919 році повернувся в своє село. На границі польські жандарми забрали у нього його творчий доробок.

     Після повернення у Кобаки, Д. Осічний почав господарювати і писати вірші для себе і своїх близьких.

     З 1927 року у Львові почав виходити журнал «Вікна». Вихід журналу «Вікна» Д. Осічний зустрів з великою радістю. У «Вікна» він посилав свої вірші. 13 червня 1928 року редакція «Вікон» писала, що його вірші "зробили велику несподіванку". На сторінках «Вікон» було надруковано ряд віршів Д. Осічного про важке життя гуцулі ... Читати далі »