Свято здорового способу життя - День фізкультурника, бере свій початок з незабутніх 80-х років. На передодні його офіційного виникнення в СРСР були проведені перші, історичні Олімпійські ігри на території сучасної Східної Європи. Це були перші Ігри, які проводилися в соціалістичній країні. Можливо саме цей факт надихнув радянських керівників, і 1-го жовтня 1980-го року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР за №-м 3018-Х. В Указі святкуванню Дня фізкультурника встановлювався щорічний характер, підкреслювалося особливе позитивне значення цього своєрідного пам’ятного дня. Надалі це було підтверджено в редакції Указу Верховної Ради Радянського Союзу «Про внесення змін до законодавства СРСР про святкові і пам’ятні дні» від 1-го листопада 1988-го року № 9724-XI. Святкування Дня фізкультурника було встановлено в другу суботу серпня.

Ніяк не можна сказати, що аналогів Дню фізкультурника не було до 80-х років, адже в Радянському Союзі спорт займав особливе значення. За даними проекту DilovaMova.com, ще на зорі становлення Радянської влади, в 20-ті - 30-і роки, коли була запущена грандіозна комуністична машина пропаганди, в радянське суспільство вже впроваджувався крилатий лозунг, у якому йшлося, що в здоровому тілі - здоровий дух. Повсюдно відкривалися пролетарські спортивні товариства та організації для поширення спортивного руху в широкі маси, почали відкриватися фізкультурні факультети та спеціалізовані навчальні заклади, які готували майбутніх професійних фізкультурників по всій країні. Спорт став стрімко розвиватися, а видатні спортсмени стали в числі найбільш популярних людей в державі. Практично жодна святкова демонстрація або захід не здійснювалося без участі борців і гімнастів, атлетів і футболістів, а також інших представників різноманітних спортивних дисциплін.

Затребуваність та популярність спорту цілком виправдана. Адже спорт, це не тільки самоорганізація і дисципліна, здоров’я і молодість, елемент культури і стиль життя - це саме життя, рух вперед! Не випадково після розпаду «Великого і Могутнього», День фізкультурника спокійно пережив це потрясіння, залишаючись всенародним і одним з приємних свят для бадьорих духом людей.

З Днем фізкультурника!

http://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=181&year=2012

Народилася 7 серпня 1947 року у с. Маршинці Чернівецької області.

Освіта вища, закінчила Чернівецьке музичне училище, Кишинівський інститут мистецтв ім. Г.Музическу.

Ще школяркою перемагала на районних, обласних та республіканських оглядах художньої самодіяльності. В 1966 році був відзнятий музичний сюжет за її участю «Соловейко з Буковини». Навчаючись в музичному училищі, вона співала з естрадним оркестром Чернівецького університету і була запрошена в 1968 році на Всесвітній фестиваль молоді й студентів в Софії, де завоювала золоту медаль. Та справжній великий успіх до молодої співачки прийшов після музичного телефільму Романа Алексєєва «Червона рута», в якому Ротару заспівала з уже знаменитою «Смерічкою». В тому ж 1971 році вона стала професійною співачкою - її запросили до філармонії, де її чоловік незабаром створив для неї ВІА «Червона рута».

У 1973 і 74 роках здобуває міжнародне визнання - перші місця на фестивалях «Золотий Орфей» в Бургасі та «Бурштиновий соловей» в Сопоті.

У 1976 р. стає народною артисткою України та лауреатом премії ЛКСМУ ім. Островського.

Виконала більш ніж 400 пісень на російській, молдавській, українській, сербській, болгарській, польській, італійській, англійській та німецькій мовах, гастролювала в багатьох країнах Європи, Азії, Америки та Австралії

Знялася в багатьох музичних фільмах, зокрема : «Червона рута» (1972) , «Пiсня буде по між нас» (1974), «Вас приглашает София Ротару» (1985), «Монолог о любви» (1986), «Золотое сердце» (1989), «Караван любви» (1990), «10 песен о Москве» (1997), а також зіграла головні ролі в художніх фільмах «Где ты, любовь?» (1980) и «Душа» (1981).

Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського, (1977), премії Ленінського Комсомолу (1978), премії ім. Клавдії Шульженко «Лучшая эстрадная певица 1996 года» (1996), "Овація” (1996), Всеукраїнської премії "Золота Жар-птиця-99" в номінації "Традиційна естрада" (1999), премії «Прометей – престиж», Київ (2000), «Золотий голос України», Київ (2000), премії «Овація», «За особый вклад в развитие российской эстрады», г. Москва (2000).

Лауреат премії "Зірка України". У центрі Києві закладена іменна зірка, вручений почесний диплом и пам’ятний знак "Зірка української естради" (2002)

Кавалер орденів: «Знак почета» (1980), «Дружбы Народов» (1985), «Орден республіки Молдова» (1997), "Святої Княгині Ольги III та І ст.” (1999), "Миколи чудотворця "За преумножение добра на Земле" (1998), "Орден Почета” (Росія, 2002).

7 серпня 2002 р. Президент України підписав наказ про присвоєння Софії Ротару звання "Герой України”.

"Людина року" по визнанню "Російського біографічного інституту" (1999), «Людина Року», Київ (2000), «Людина XX сторіччя» , «Краща українська естрадна співачка XX сторіччя», Київ (2000).

Має Почесну відзнаку президента України, почесний приз Президента України за визначний внесок у розвиток естрадного мистецтва "Пісенний вернісаж”, Київ (1997).

Почесний громадянин Автономної республіки Крим (1997), почесний громадянин м. Чернівців.

http://www.sofiyarotaru.openua.net/bio.php 

http://uk.wikipedia.org/wiki/Ротару_Софія_Михайлівна ... Читати далі »

«Значення Куліша в тому, що він своєю творчістю будив українське громадянство "до нового, суспільного, духовного і національного життя". Його "високе місце" поряд із Шевченком завжди буде видне в майбутній історії українського народу». 

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви»

Куліш, Пантелеймон Олександрович (7.08(26.07).1819 — 2(14).02.1897), український письменник і вчений

Іван Франко, безперечно, мав рацію, коли, заглибившись у творчість Пантелеймона Олександровича Куліша, сказав: "Куліш — першорядна звізда в нашому письменстві". І прикро, що ця "звізда" в добу комуністичного режиму була наглухо закрита чорними хмарами наклепів і брехні. Тепер вона засяяла Новим блиском у незалежній Україні.

Пантелеймон Куліш належить до числа рідкісних явищ, коли в одній постаті сполучається історик і літератор, поет і прозаїк, драматург і мовознавець, перекладач, етнограф, критик. Все це дало Кулішеві право посісти визначне місце в історії української культури, помітно вплинувши на розвиток нової української літератури. Нелегко схарактеризувати бодай в загальних рисах всю його багатогранну діяльність, яка продовжувалась майже 60 років і помітно впливала на різні сторони громадянського і культурного життя України того часу. Вона складна й суперечлива і не позбавлена помилок. Але якщо розглядати її у світлі інтересів українського народу, то слід визнати, що Куліш служив йому вірою і правдою і віддав йому весь свій талант. Ім’я Куліша, за словами М. Коцюбинського, мало велику вагу в нашому письменстві.

Пантелеймон Олександрович народився 7 серпня 1819 року у містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області) в дрібнопоміщицькій сім’ї. Деякий час навчався на філософсько-історичному факультеті Київського університету, але не закінчив. Під час навчання почав писати, спершу російською мовою. Професор М. Максимович надрукував його твори під назвою "Малороссийские рассказы", що були по суті етнографічними нарисами. З університету вийшов на вчителювання (Луцьк, Київ, Рівне, Петербург). 1843 року в Києві познайомився на довгорічну дружбу з  Тарасом Шевченком. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був заарештований і висланий до Вологди, яку замінили Тулою. У 1852 — 54 роках жив на Полтавщині, у селі Заріг Лубенського повіту, вивчав місцевий фольклор, писав твори і готував до друку знаменитий 2-томник "Записки о Южной Руси" (1856 — 57). Пізніше мешкав у селі Василівці (Яновщині), бував у Полтаві.

Після зняття заборони друкуватись (1856 рік) Куліш розгорнув активну літературну та культурно-освітню діяльність: опублікував роман "Чорна рада", твори і листи М. В. Гоголя, "Народні оповідання" Марка Вовчка тощо. Його "Граматика" (український буквар) лягла в основу сучасної орфографії. Особливого значення набула двотомна праця про М. Гоголя: "Опьіт биографии Николая Васильевича Гоголя" (СПб, 1854) та "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя" (СЦб, 1856). На той час це була найгрунтовніша монографія про цього письменника.

У 1854 році Пантелеймон Олександрович Куліш оселився на хуторі Мотронівці біля Борзни на Чернігівщині (хутір він називав Ганнина Пустинь на честь дружини Ганни Барвінок). Звідси він виїздив і в Москву та Петербург, і в європейські країни. В 1861 — 62 роках брав жваву участь у виданні українського журналу "Основа", що виходив у Петербурзі. У Мотронівці Куліш укладає з російськомовних статей і україномовних художніх творів книжку "Хуторская философия и удаленная от света поэзия" (опублікована 1879 року), в якій він обстоює право українців на свою самобутність. Цензура вилучила її з продажу як крамолу. Тут же пише культуротворчу працю "Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 рок ... Читати далі »

05 серпня 2012 року згідно графіку  роботи  в  рамках  програми  «Літньої тераси» до  уваги  користувачів  та  жителів  селища  на території центральної районної бібліотеки було  представлено  книжково-ілюстративну  виставку  «Тихе  полювання» (все  про  гриби ), та  проведено  перегляд  літератури  « ... Читати далі »

Серпень здавна називають маківкою літа. Земля наділяє нас дарами, завершується хлібозбір. Саме цієї пори за церковним календарем відзначається вельми шановане в народі свято, 2 серпня - День пророка Іллі.

       Згідно з біблійною міфологією Ілля жив приблизно у 900-х роках до Різдва Христового. Це були часи царювання в Ізраїлі імператора-ідолопоклонника Ахави, який при житті зажив слави тирана-нечестивця. Цькуванню і гонінню підлягали всі, хто не корився його волі. Втім, знайшлася людина, яка вказала ізраїльському народові шлях до прозріння, своєю духовною стійкістю подолала душевне сум'яття й зневіру тисяч людей. Ім'я його - Ілля, син Саваха.

       Народився Ілля у м. Фесфії Галаадській, в племені Аарона. Ще юнаком виявляв схильність до аскетизму; полюбляв на самоті годинами проводити у молитвах. З волі Господньої йому являлися видіння, які вказували на те, що мало відбутися. Так, устами цього пророка проповідувалось слово Боже. Ілля благав людей покаятись у своїх гріхах, застерігав їх від кари Господньої. Проте вони не послухали. Тоді Бог покарав їх. Упродовж багатьох місяців не було ні дощу, ні роси на траві, палюче сонце знищило усю рослинність, дерева не вродили ніякого плоду. Ілля сумував, що народ голодує, і почав благати Господа послати дощу, аби зросити поля і луки. Всевишній почув молитви пророка й звелів йому зібрати народ на горі Кар-мел. І сталося диво: пішов дощ, який наповнив висохлі ставки, освіжив зів'ялу траву, напоїв спечені на сонці ниви. Побачивши це, люди падали горілиць й промовляли: "Господь - це Бог! Господь - це Бог!".

       Розгніваний імператор наказав стратити Іллю як лжепророка. Дізнавшись про це, Ілля усамітнився в пустелі. На сороковий день перебування там Господь передрік йому зустріч з людиною на ім'я Єлисей, якого він також помазав на пророка. То ж тепер Ілля мав духовного брата, з яким ділив усі злигодні. Імператора ж Ахаву та його родину переслідували нещастя й смерть.

       Багато років від міста до міста Ілля та Єлисей ходили разом, проповідуючи слово Боже. За те, що Ілля вище власного життя ставив волю Господа, він не помер, а живим потрапив на небо. Одного разу на очах у Єли-сея з'явилася вогняна колісниця з ангелами; це означало, що настав час прощатися. Відходячи у Царство Небесне, пророк Ілля заповів Єлисеєві свого плаща. Коли той надів його, води Йордані розступилися, й він пройшов, не змочивши ніг. На другому березі стояли друзі Іллі й бачили це Боже чудо. Вони підійшли до Єлисея і вклонилися йому як пророку.

       Під час земного життя Ісуса Христа іудеї, спостерігаючи великі чу ... Читати далі »

Генеральна Асамблея ООН за ініціативи Парагваю оголосила 30 липня Міжнародним днем дружби.

Міжнародний день дружби - один з наймолодших свят в календарі. Рішення про його проведення Генеральна асамблея ООН прийняла 27 квітня 2011 року на своїй 65-й сесії. Ідеологічною основою для нової дати стали Декларація та програма дій в області культури миру та Міжнародного десятиріччя культури миру та не насильства в інтересах усіх планети (воно охоплювало 2001—2010 роки), передає УНН.

Організація об'єднаних націй запропонувала державним структурам, а також міжнародним і регіональним організаціям відзначати цей день у відповідності з культурними традиціями тієї чи іншої країни. Особливо в резолюції ООН підкреслюється важливість нової дати в справі зміцнення дружніх відносин між різними народами. «Дружба між народами, країнами, культурами і окремими особами може надихнути на зусилля із забезпечення миру і дає можливість побудувати мости між товариствами, які шанують культурне різноманіття», — йдеться в документі.

Крім того, одне із завдань Міжнародного дня дружби — залучення молоді, в тому числі майбутніх лідерів, до громадської діяльності, спрямованої на шанобливе сприйняття різних культур.

На сьогодні в багатьох країнах світу щорічно проводяться заходи, пов'язані з пропагандою дружби. Відтепер до їх списку додасться і програма Дня дружби.

Варто відзначити, що Міжнародний день дружби, заснований ООН, — не єдине свято подібного роду: 9 червня відзначається Міжнародний день друзів.

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

      Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. 

Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що "земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України". Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів - "Екологічна безпека" - передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. 

Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум. 

Декларація про державний суверенітет України стала основою для "Акту проголошення незалежності України". 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши "Акт проголошення незалежності України", підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародни ... Читати далі »

Миросла́в Ірча́н (справжнє ім'я Андрі́й Дми́трович Баб'ю́к; * 14 липня 1897, село П'ядики Коломийського повіту, нині Коломийського району Івано-Франківської області — † 3 листопада 1937, урочище Сандормох) — український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик, видавець.

 Біографія

 Андрій Баб'юк народився 14 липня 1897 року в селі П'ядики Коломийського повіту (нині Коломийського району Івано-Франківської області) в бідній селянській родині. Закінчив сільську школу, потім 6 класів Коломийської гімназії, а 1914 року — вчительську семінарію у Львові.

Під час Першої світової війни служив підхорунжим у корпусі січових стрільців у складі австро-угорської армії, був редактором газети «Стрілець». 1919 року в Кам'янці-Подільському в бібліотеці «Стрільця» видав свої враження очевидця «Махно і махновці».

У лютому 1921 року разом із Першою галицькою бригадою перейшов на бік Червоної Армії. Член КП(б)У (1920). До кінця війни був на фронті як голова редакційної колегії і комісар агітпоїзда, редагував газету для галицького селянства «Більшовик».

Навесні 1921 року Ірчан переїхав до Києва і впродовж двох років (1921—1922) працював лектором у школі червоних старшин, одним із редакторів журналу «Галицький комуніст», активно друкувався в пресі.

Протягом 1922—1923 років жив у Празі, навчався в Карловому університеті. У жовтні 1923 року виїхав до Канади, друкувався в місцевій українській пресі, редагував масові українські журнали «Робітниця» і «Світ молоді», був секретарем заокеанської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт».

Улітку 1932 року Мирослав Ірчан повернувся до Харкова, очолював літературну організацію «Західня Україна». 28 грудня 1933 року його в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови з Павлом Постишевим заарештували за приналежність до націоналістичної української контрреволюційної організації. 28 березня 1934 року судова «трійка» і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів.

Покарання відбував у Соловецькій тюрмі. Тут разом із Лесем ... Читати далі »

Апостоли Петро і Павло особливо шануються як учні Ісуса Христа, що після смерті і воскресіння Христа почали проповідувати і поширювати вчення Євангелія по всьому світу.

Це свято спочатку було введене в Римі, єпископи якого за вченням Західної Церкви вважаються спадкоємцями апостола Петра, а потім поширилось й в інших християнських країнах.

Петро (первісне ім'я Симон) займався риболовлею і був покликаний Ісусом Христом в апостоли разом із братом Андрієм. Петро одержує від Ісуса ім'я Кіфа («камінь») і призначення стати «основою» церкви Христа, йому вручаються ключі небесного царства. Відповідно до вчення Римсько-католицької церкви, це наречення (і особливо слова про «ключі від Царства Небесного») вказує на те, що Петрові була вручена реальна влада і юридичні повноваження і що ці повноваження – у силу того, що церква буде існувати до кінця часів, – повинні бути передані його спадкоємцям. Петро був першим з апостолів, кому Христос з'явився після свого воскресіння. Після смерті Христа Петро займався проповідницькою діяльністю.

 Церковний переказ називає Петра першим римським єпископом.

У Католицькій Церкві відповідно до становища Петра як «глави апостолів» і спадкоємця Христа, існує вчення про примата Римського Папи як єдиного глави церкви.

Цитата з Євангелія від Матвiя 16

Павло (до хрещення Савл), перший із християнських письменників, чиї твори дійшли до нас, і найавторитетніша фігура в історії християнської думки. Його погляди відіграли величезну роль у формуванні християнства як самостійної релігії.

Павло народився в малоазійському м. Тарс Кілікійський (нині на території Туреччини) у іудейській фарисейській сім'ї, але мав римське громадянство сім'ї з коліна Веніамінова (Діян. 23:6). Ревнитель єврейського закону, Савл жорстоко переслідував християн, вважаючи, що це шкідливе єретичне навчання. Переживши чудесне бачення на шляху в Дамаск, Савл приймає хрещення і стає ревним проповідником християнства серед язичників. Павло шанується церквою як першопрестольний апостол. Церква приписує йому 14 послань, включених у Новий Завіт.

Обидва апостола прийняли мученицьку смерть за віру Христову в один день (67 р. н.е.) у Римі. Павло, як римський громадянин, «усічений мечем» (тобто обезголовлений), Петро розп'ятий. Оскільки він вважав, що не гідний бути розп'ятим на хресті, як Спаситель, його, за власним проханням, розіп’яли вниз головою. Він був похований на Ватиканському пагорбі, і над місцем його поховання в даний час розташований головний вівтар собору св. Петра.

http://www.sviato.in.ua/petra_i_pavla_rel.php

http://www.ukrlit.vn.ua/habits/59x20.html