Друзі, хочемо поділитись з вами  чудовою новиною, наша бібліотека серед бібліотек-переможців конкурсу на участь у проекті УБА «Все про Європу: читай, слухай, дізнавайся в пунктах європейської інформації в бібліотеках» за підтримки Європейського Союзу (програма «Еразмус +»). 

    Проект передбачає активну роботу бібліотек з популяризації знань про ЄС та європейський вибір України шляхом створення Пунктів європейської інформації для надання інформаційно-просвітницьких послуг мешканцям місцевих громад районних центрів, невеликих міст і селищ України.

     Мета проекту: створити та організувати активну діяльність Пункту європейської інформації у бібліотеці для надання мешканцям місцевої громади інформаційно-просвітницьких послуг і популяризації знань про ЄС, європейські цінності та європейський вибір України.

     Отож, в 2016 році в читальній залі Рокитнівської районної бібліотеки буде створено Пункт європейської інформації (Пункт ЄІ). 

    Що проект дасть бібліотекам і місцевим громадам?

    Формування колекції інформаційних матеріалів про ЄС та євроінтеграцію Ресурсне наповнення пунктів ЄІ;

   Пристрої для читання електронних ресурсів та збереження електронної інформації Технічні засоби для пунктів ЄІ;

    Набір рекламно-інформаційних матеріалів, сувенірів про ЄС та євроінтеграцію до Дня Європи та заходів бібліотеки Інформаційні матеріали;

  Отримання доступу до електронних баз даних про ЄС та євроінтеграцію від Представництва ЄС в Україні та інших для надання консультацій читачам Формування колекцій електронних ресурсів;

    Поширення інформації про ЄС та євроінтеграцію України;

  Посібник “Пункти європейської інформації в бібліотеках: технологія створення та механізми популяризації інформації про ЄС та євроінтеграцію України” … інше.

    Новий імідж бібліотеки і поширення знань про ЄС.

Джерело:

http://ula.org.ua/ua/news/3321-peremozhtsi-konkursu-proektu-uba-vse-pro-yevropu-chytai-slukhai-diznavaisia-v-punktakh-ievropeiskoi-informatsii-v-bibliotekakh-za-pidtrymky-yevropeiskoho-soiuzu-prohrama-erazmus

Оксана Лісовець.

     Народився Валер'ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині. Коли йому було близько 14 років, батьки переселились до панської економії в селі Чаплі. Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах.

     Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського, достойно продовжуючи розбудову української словесності. Блискуче знана Валер'яном французька мова додавала його творам поетики — повнокровності фрази: живої, дихаючої, сповненої натхнення і пристрасті. Він зумів зблизити свою творчість із Західною літературою, сприймаючи враження нових літературних течій, доводячи стилістику до найвищих світових зразків свого часу.

     У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу.

     Валер'ян Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я, розкривши нові грані свідомості на сторінках творів. Його роман «Місто» одна із знакових книг століття. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу, по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини. Дослідники відносять роман до такої мистецької течії як екзистенціалізм, тому твір можна порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. Він близький геніальним прозаїкам і в той час своєрідний, яким і має бути справжнє мистецтво. Злочин, що робить місто з людиною, нагадує Достоєвського з його живим і зловісно сірим Петербургом і Мопасана з темою морального виродження в «Любому Друзі». Разом із цим — це суто українська драма людини — сільської натури з її темною підсвідомістю, що роз'їдає серцевину особистості.

     Валер'ян Підмогильний працював теж і в літературознавстві, даючи цікаву й сміливу, як на радянську дійсність, спробу психоаналітичного розгляду творчості І. Нечуя-Левицького у своїй праці «Іван Нечуй-Левицький» («Життя і революція», кн. 9, 1927). Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського під назвою «Без стерна» («Життя і революція», 1927). Працював теж як літературний редактор журналу «Життя і революція», з редакції якого був усунений після 1930 року.

     Спільно з Євгеном Плужником уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927).

     11 січня 1935 року В. Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген Плужник), «політика колективізації привела українське село до голоду». Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова). Після самогубства Миколи Хвильового та М. Скрипника, практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи» в вузьких колах називали Постишева «душителем українського народу».

     Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної групи волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна».

     В соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

     Особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти» 3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії розстріляні Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол. ... Читати далі »

     Василь Іванович Фольварочний — відомий поет, прозаїк, драматург, державний і громадський діяч.

     Народився 30 січня 1941 року на Тернопільщині. Закінчив Львівський Національний університет ім. І. Я. Франка. Працював вчителем, журналістом в газетах Буковини і Житомирщини, завідував літературною частиною Житомирського муздрамтеатру, був заступником начальника обласного управління культури, заступником голови облвиконкому, заступником глави Чернівецької обласної державної адміністрації. Майже двадцять років очолював Чернівецьку обласну організацію Національної спілки письменників України.

     Член Національних творчих спілок письменників та театральних діячів України.

     Нагороджений Літературною премією імені Дмитра Загула (2009)

     Лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (2000), Фундації родини Воскобійників (США) (2010). Заслужений діяч мистецтв України.

     Обирався депутатом обласної Ради, головою обласної організації Конгресу Української інтелігенції. Як активіст Всеукраїнського товариства "Просвіта" нагороджений Почесною відзнакою "Будівничий України".

     Обраний першим заступником голови Київської організації, головою об'єднання драматургів Національної спілки письменників України. Працює директором Будинку письменників НСПУ.

     Творчість.

     Збірки поезій: «Тривога» (1966), «Ростуть сини» (1967), «Досвіток» (1968), «Уроки вірності» (1975); документальні повісті: «Сонце в зернині» (1972), «Цілющі джерела», «Під знаком братерства» (1975); п'єси: «Складна гама» (1968), «Друге цвітіння» (1969), «Жива вода» (1974), «Не проспати роси» (1976), «Зорі отчого краю» (1978), «Весняна музика» (1979), збірники п'єс: драма "Спокуса", комедії "Пересолений мед". Романи "Сказ", "Обірвані струни", Чорний бумер", "Симон Петлюра" - т.1,2,3,4, "Хрещеники Сталіна", "Розчахнута душа".

Джерела:

http://odb.te.ua/514

     Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

     У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913— в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

     У 1913-1914 рр. працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

     З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

     Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

     Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (СІЛА), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією...

     Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими.

     У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.)- Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар'ян.

     Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» ... Читати далі »

    Олександр Ірванець -  поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького. Автор збірок поезій «Вогнище на дощі» (1987), «“Тінь великого класика” та інші вірші» (1991), «Вірші останнього десятиліття» (2001), роману «Рівне/Ровно (Стіна)» (2002). Його поезії та драматургія були перекладені англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, російською, білоруською та хорватською мовами. П’єси Ірванця ставилися на сценах Німеччини, Люксембурга, Казахстану. У Польщі була створена радіоп'єса «Recording», а у Кракові вийшла окрема книга його драматургії. Готується до виходу книга прози О. Ірванця «Очамимря».

     Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 (1976 р.), Дубенське педагогічне училище (1980 р.) та Московський Літературний інститут (1989 р.)

     Окремі вірші перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами.

    Підскарбій Бу-Ба-Бу.

    З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом. Останнім часом працює в драматургії і прозі – роман «Рівне/Ровно» опубліковано в квітневому й травневому числах часопису «Кур`єр Кривбасу» 2001 року. Більші за обсягом добірки віршів друкувались у московських «Литературной учёбе» і «Дружбе народов», польских «Literatura na swiecie» (Варшава), «Akcent» (Люблін), німецькій антології «Reich mir die steinerne Laute» Brodina Verlag, 1996 р. та пам`ятних «Вісімдесятниках», упорядкованих Ігорем Римаруком ( Видавництво КІУС, Едмонтон, 1990 р.).

Джерела:

http://www.ukrlit.vn.ua/biography/irvanec.html

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=334&type=biogr

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1

%80%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%86

%D1%8C_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%

... Читати далі »

            Калинець Сильвестр Михайлович (нар.14 січня 1886, м. Ходорів, нині Жидачівського району Львівської області — †1946, м. Курітіба, Бразилія) — український поет, прозаїк, драматург.

     Сильвестер Калинець  народився 14-го січня 1886 р. в місті Ходорів, що на Галичині в сім'ї війта. Батьки - Михайло і Катерина Калинці. Закінчив народню школу в Ходорові. Свої перші поетичні твори почав писати ще в молодих літах.

     В 1907 р. був рекрутований до австрійської армії, де дослужився до звання капрала.

     Перед війною, в 1913 р. одру ... Читати далі »

Шановні колеги, друзі та партнери!

Колектив Рокитнівської центральної районної бібліотеки щиро вітає Вас з Різдвом Христовим!

     Сердечно вітаємо Вас з нагоди світлих і радісних свят Різдва Христового! З Різдвяних свят, із світлої надії кожної людини на щасливе прийдешнє розпочинається новий рік нашого життя, наші майбутні звершення у нових справах. Бажаємо здоров’я, щастя, добра і благополуччя, успіхів у Вашому житті.

     Нехай прекрасні зимові свята принесуть мир, спокій і злагоду, впевненість у майбутньому. Бажаємо гарного настрою і любові, нехай у Вашому житті панують гармонія та вдача!

     Новий рік — особливе свято, з настанням якого пов'язуються надії на позитивні зміни в житті. І ми заздалегідь цікавимося, під яким символом східного календаря пройде прийдешній рік і що він нам готує. Тож, запрошую вас ознайомитись з особливостями прийдешнього року, року Вогняної Мавпи.

     Згідно східного (китайського) календаря, символ Нового 2016 року є вогняна червона Мавпа. Саме ця тварина, є покровителем рухливих людей. Наступний 2016 рік буде дуже рухливий і активний, обставини будуть змінюватися з вражаючою швидкістю. З цієї причини, кожному з нас прийдеться сміливо боротися з труднощами, бути рішучими і зухвалими.

     У рік, символ якого Мавпа, краще забути про лінь та пасивність. Саме час активно діяти, щоб потім мати можливість спочивати на лаврах.

     Це рік розумних, цілеспрямованих та обдарованих людей. Правда, будьте готові до жартів, оскільки символ 2016 року – Мавпа, є великою жартівницею і любить перевіряти грунт під ногами і Ваше почуття гумору. Найкращий вихід – не опускати руки і посміятися разом з нею.

     Фонтануючи фантазією, новими ідеями, задумами, Мавпа обов’язково втілить їх у життя, так як вона цінує професіоналізм. Символ Нового року симпатизує перш за все: винахідникам, конструкторам, людям творчих професій.

     У рік Мавпи краще все робити самим, не покладаючись на допомогу друзів, оскільки символ і талісман 2016 року є дуже самостійним і не любить непрошених помічників. Усі проблеми краще вирішувати по мірі надходження, не накопичуючи їх. Так як потім, вони ризикують перетворитися на здоровенний ком, який буде важко розгребти поодинці.

     Ось тільки з’ясовувати стосунки в цей високосний рік - не варто, так як Мавпи, дуже вперті і будуть стояти на своєму до кінця, тому треба намагатися йти обхідними шляхами.

Як відзначити Новий 2016 рік, щоб розташувати до себе Вогняну Мавпу?

     Згадаймо, що невід'ємне якість мавп — сімейність, і як вони уважні і дбайливі зі своїми дитинчатами. Не дарма в Китаї мавпа вважається символом материнства. І звичайно ж, в цей раз свято потрібно зустрічати у родинному колі зі своїми близькими та рідними. А якщо запросити ще й друзів, то компанія обіцяє бути великої, гучної і веселою що дуже сподобається господині року.

     І не забудьте приготувати всім новорічні подарунки з символом року. Це можуть бути м'які іграшки, фігурки, магнітики, рушники, серветки або інші корисні дрібниці з зображенням мавпочки. Щоб у великій компанії було весело і цікаво, слід заздалегідь продумати сценарій вечора і приготувати нескладні конкурси та завдання, з якими можуть впоратися не підготовлені до цього гості. Не забудьте і про прикраса кімнати і ялинки. Більше використовуйте прикрас червоного, помаранчевого, жовтого і золотого кольорів у вигляді кульок, гірлянд і мішури.

... Читати далі »

     ДУКИН Микола Володимирович народився 21 грудня 1905 року в Балаклії на Харківщині в сім'ї дрібного крамаря. За довідкою Балакліївської сільради, виданою в березні 1938 року на вимогу судових органів після арешту Дукина батьки його були куркулями, мали ліс і луг, а також крамницю та найманих робітників. Усе це після революції було відібрано, але стало чи не головною причиною репресій проти письменника.

     З дев'ятирічного віку Дукин навчався в Харкові, в комерційній школі, потім — у педагогічному технікумі. Якийсь час учителював на Ізюмщині, а 1928 року С.Пилипенко запросив його на редакційну роботу в журнал "Плуг". У 1932-1934 рр. секретарював у журналі "Критика", а далі, аж до арешту, займався літературною роботою.

     Художня спадщина Дукина невелика — десятків зо два оповідань, книжка прози для дітей "На машині, на моторі" (1932), книжка нарисів "Без протоптаних стежок" (1930) та кілька перекладних повістей і романів російських письменників.

     У матеріалах слідства вся ця спадщина кваліфікувалась як злочинна й антирадянська. У протоколи допитів стверджується, що Дукин не тільки з цим погоджувався, а й визнавав, що протягом усього життя був послідовним антирадянцем: "Як виходець із буржуазної сім'ї почав свою антирадянську націоналістичну діяльність ще в 1921 році... В 1922 році почав учитися в Харківському педтехнікумі, де лютували запеклі націоналісти Вишиваний, Шамрай та ін... Мої натхненники — Пилипенко, Кириленко, Панів і Божко... У "Плузі" почав писати свої націоналістичні новели... Такою новелою були "Пасинки степу", "На аванпостах"... у збірнику "Матіола" те саме, про що писав націоналіст Хвильовий... По-шкідницьки переклав романи "Пушкін" Ю.Тинянова, "Бруски" Панфьорова, "Як гартувалася сталь" М.Островського..."

     Таку ж нісенітницю про творчість цього письменника повторювали й "свідки" з літературного середовища. Та вже через півроку слідства, 9 лютого 1939 року, Дукин відкинув усі попередні "зізнання": "Факти... мною вигадані для обмови себе... Про те, що існує серед письменників підпільна організація, не знаю...".

     Незважаючи на плутанину в слідчих матеріалах, справу Дукина було передано на розгляд особливої наради при НКВС. За постановою цього позасудового органу від 29 жовтня 1939 року Дукин був відправлений у табір строком на 5 років "за участь в антирадянській націоналістичній організації".

     За свідченням табірної адміністрації, помер 10 жовтня 1943 року від легеневої хвороби (відкритий туберкульоз).

     Питання про реабілітацію Миколи Дукина порушили 1956 року дочка письменника Наталка, а також Спілка письменників України. Характеристику М.Дукину, надіслану Прокуророві УРСР 15 жовтня 1956 року, підписали О.Гончар, Ю.Смолич, Л.Новиченко. Свідками під час перегляду справи виступали І.Муратов, А.Головко, В.Минко, Т.Масенко, Л.Юхвід, Я.Гримайло, М.Черняков.

     У постанові президії Харківського ... Читати далі »