Борис Грінченко (1863 — 1910) був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф. Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.

Народився Борис Дмитрович Грінченко (псевдоніми В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П. та ін.) 9 грудня 1863р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині. У 1874 — 1879рр. він вчився у Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений за зв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влаштовується вчителювати. За винятком 1886 — 1887рр., коли Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, освітній ниві він віддав понад десять років (1881 — 1894). Місцями його педагогічної діяльності були Села Введенське Зміївського повіту, Нижня Сироватка (нині Сумщина), Олексіївка, де він протягом шести років вчителював у приватній школі відомої просвітительки X. Д. Алчевської.

У 1894р. Грінченко переїздить до Чернігова. Тут, працюючи у губернському земстві, він організовує видання змістовної бібліотечки народнопросвітніх книжок, стає одним з керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою упорядковує музей української старовини В. Тарновського.

З 1902р. Грінченко живе в Києві. У 1905р. він редагує першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906р. — журнал «Нова громада»; того ж 1906р. стає керівником київського товариства «Просвіта».

В останні роки життя, з настанням реакції, посилюються переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає недовгочасного арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії і там 6 травня 1910р. у місті Оспедалетті помирає. Похований письменник на Байковому кладовищі у Києві.

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884–1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

... Читати далі »

Мистецтво є складним, багатогранним явищем. Воно охоплює всі види творчості – театр, кіно, музику, живопис, архітектуру та інші. Вони розвиваються як єдиний комплекс і органічно входять у життя народу протягом усієї історії людства. Воно відображає його смаки та вподобання, поняття про красу, морально-етичні норми й у своєму загальному значенні виступає «як ідеологія життєтворення».

 Народився в м. Чернігові. 1899 р. закінчив юридичний факультет Cанкт-Петербурзького університету. У студентські роки був членом «Cоюзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у діяльності Товариства допомоги політичним в’язням і засланцям «Червоний Хрест». 1899 р. заарештований і висланий до Чернігова під нагляд поліції. У 1904—1913 рр. — гласний, у 1913—1917 рр. — мировий суддя Городнянського повітового земства. Активно співробітничав з Конституційно-демократичною партією, друкувався в її органі «Речь» та в журналі «Украинский вестник». Звільнений з посади за участь у справі Бейліса (разом з іншими адвокатами). 1917 р. переїхав до Києва. У 1920-х — на початку 1930-х рр. — керівник Комісії для складання біографічного словника діячів України при ВУАН. Друкував літературно-критичні статті та розвідки в журналах «Червоний шлях», «Життя і революція», «Нова громада». Був близьким до літературного угруповання «неокласиків». Брав участь у літературній дискусії 1920-х рр., виступаючи з критикою вульгарно-соціологічного підходу і підтримуючи позицію орієнтації на Європу. Після звинувачення рядом органів преси в «націоналізмі» і репресій проти окремих членів родини (заслання сина, розстріл дочки) був змушений облишити наукову діяльність у ВУАН і виїхати з Києва. У 1930-х рр. жив у м. Дніпропетровську; помер під час війни в евакуації (с. Велика Мурта Красноярського краю).

З першими літературознавчими розвідками виступив на межі XIX-XX ст. — «Поезія Надсона» (1897); «Критичні начерки» (1898). Ряд праць присвятив класикам української літератури: «Художник слова. Пам’яті М. М. Коцюбинського» (1915); «Шевченкові роковини 1916 року» (1916); «М. Коцюбинський», «І. Франко» (обидві — 1919) та ін. Написав передмови до академічних видань творів П. Куліша, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, О. Cтороженка та інших письменників.

Перші власні художні твори написав російською мовою — «Три вірші в прозі» (1895); драми «Міраж» (1902); «Твань» (1904); «Утомлені» (1906). У пізніших творах українською — «Оповідання» (1916); роман «Честь» (1929); і російською — романи «Всюди пристрасті фатальні» (1939); «Хільда» (1941) мовами головним мотивом є пошуки гармонії між особистим і громадським, питання професійної та національної гідності. Ряд оповідань мають сатиричне звучання — «Поема в повітрі», «Коротка рецензія», «Помилка» та ін. В оповіданні «Вбивство» (1926), трактованому офіційною критикою як «націоналістичне», засудив повернення М. Грушевського в Україну. Залишив спогади — «В дев’яності роки» (1924). Перекладав російською мовою твори М. Коцюбинського.

Джерела:

http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/c6c99bfc507d0eb3/

http://pivnich.info/myhajlo-mohylyanskyj-represovanyj-ale-ne-skorenyj/

Платон Воронько народився 1 грудня 1913 р. в с. Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Біографія його — справді народна. П. Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. У 1935 р. його призивають до Червоної Армії. Демобілізувавшись, майбутній поет (він уже тоді писав вірші — здебільшого "для себе") повертається на Сумщину, деякий час вчителює, а 1937 р. вступає до Літературного інституту ім. М. Горького. 1939 р. добровольцем їде на фінський фронт, де воює разом з своїми товаришами по інституту — С. Наровчатовим, М. Отрадою, А. Копштейном та ін. З перших днів Вітчизняної війни, знову добровольцем, — на її передньому краї, а 1943 р. закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака.

І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але не публікував їх. Зате деякі вірші його, написані в походах, стали піснями. 1944 р. виходить перша книжка віршів "Карпатський рейд", книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах — "від Путивля до Делятина". Вірші "Карпатського рейду" писалися в дусі народнопісенному.

Чи не найбільший успіх серед ліричних творів припав на долю вірша "Я той, що греблі рве", написаного невдовзі по війні, — він став хрестоматійним. У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього у поета вийшли збірки "Весняний грім" (1947), "Великий світ" (1948), "Славен мир" (1950), "Від Москви до Карпат" (1951), "Моя Москва" (1953), "Обов'язок" (1955), "Моя Гуцульщина" (1956), "Драгі другарі" (1959) та ін. Цей перелік поповнюється багатьма книжками для дітей (напр., "Казка про Чугайстра").

За повоєнними віршами можна легко бачити життєві маршрути поета — чи то шляхи "від Москви до Карпат" по місцях колишніх боїв, участь у всесвітній молодіжній конференції на захист миру в Лондоні чи поїздка до "драгих другарів" у Болгарію, в інші братні країни, чи перебування в Москві, чи відвідини країв, де він народився і зростав.

Для поезії другої половини 1940-1950-х років характерні вір ... Читати далі »

Григорій Прокопович Донець народився 30 листопада 1913 р. в с. Курилівці на Черкащині в бідняцькій сім’ї.

Закінчив Черкаський педінститут. Учителював, служив в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1946 р.  — на партійній і радянській роботі в Каневі та Києві. Член КПРС. Перші вірші надрукував у 1928 р.; один з авторів колективного збірника «У поході» (1936). В 1940 р. виступив з драматичною поемою «Дума про галичанку». Поезія Г. Донця  — широкого ідейно — тематичного діапазону: йдеться в ній про звитяги бійців громадянської війни і війни Вітчизняної, возз’єднання України в єдиній Радянській державі і ритми будівничого мирного життя, про любов і про дружбу.

Помер поет 27 квітня 1985 р.

Вийшли збірки поезій: «З братами вірними» (1955), «Канівська книга» (1959), «Гомін землі» (1963), «Подарунок Ілліча» (1965), «Відлуння грому» (1969), «Віхи» (1972), «Пам’ять звитяг» (1977), «Ритми життя» (1979), «Вибране» (1983) та ін.

Серед письменників кінця 19 - початку 20 ст. одне з перших місць належить Ользі Юліанівні Кобилянській. Вона увійшла в історію української літератури як проникливий художник слова, глибокий знавець дум і прагнень трудового селянства, тонкий майстер пейзажу.

        Народилася О.Кобилянська 27 листопада 1863 року в містечку Гура - Гумора в Південній Буковині в багатодітній сім’ї дрібного службовця. В 1873 році сім’я Кобилянських переїздить у містечко Кімполунг, в 1889 році - село Димку, а з 1891 року постійно проживає в Чернівцях.

У багатодітній родині Ю.Кобилянського (семеро дітей) засоби до життя були дуже обмежені. Майбутня письменниця мала можливість закінчити тільки початкову школу, але наполеглива та енергійна дівчина напружено займалася самоосвітою, читала багато художніх творів, самотужки вивчала рідну мову і літературу, студіювала наукові праці. Досконале знання німецької мови допомогло їй добре ознайомитись з кращими зразками світової літератури. Знайомство Ольги Кобилянської з Софією Окуневською та Наталією Кобринською, високоосвіченими жінками, активними учасницями жіночого руху в Галичині, мало також значний вплив на розвиток її світогляду, сприяло виробленню демократичних поглядів. У 1894 році вона виступила в Чернівцях з доповіддю на тему "Дещо про ідею жіночого руху». Активна участь О.Кобилянської в жіночому русі, метою якого була емансипація жінки у умовах тогочасної дійсності, позначилась на перших творах письменниці. В цей час вона публікує дві свої повісті «Людина» і «Царівна» (1896 р.) та збірку новел та нарисів «Покора». У названих творах Кобилянська показує презирство й ненависть до буржуазно-міщанських проявів, змальовує життя буковинських селян, інтелігенції, а також подає цікаві психологічні образи, ліричні акварелі, алегоричні поезії в прозі.

        У становленні О.Кобилянської як народної письменниці велику роль відіграло її знайомство й тривале листування з творчих питань з такими діячами украї ... Читати далі »

      Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами.

Іван Семенович Левицький (1838 — 1918) (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя: "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875), "Микола Джеря” (1878), "Кайдашева сім'я” (1879), "Бурлачка” (1880).

Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту ("На Кожум'яках”, 1875; "Голодному й опеньки м'ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою "За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті "Сьогочасне літературне прямування” (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.

В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р. Поховано його на Байковому кладовищі.

Джерела:

... Читати далі »

Олекса́ндр Макси́мович Бо́йченко (*22 листопада 1903, Київ — †30 травня 1950, Київ) — український письменник і громадський діяч.

Народився 22 листопада 1903 року у Києві в сім'ї робітника-залізничника. Закінчив двокласне, а потім вище початкове училище, працював на залізниці.

Останні десять років життя був прикутий тяжкою хворобою до ліжка, працював над повістю «Молодість». «Молодість» перекладено багатьма мовами світу. За цією повістю створена п'єса «Кров'ю серця»

            Помер 30 травня 1950 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Н. Кальченко; встановлений у 1969 році.

     Поет, член Спілки письменників України, заслужений працівник культури України. 

        Віктор (Віталій) Степанович Романюк народився 18 листопада 1938 р. в с. Завозові Острізького району на Рівненщині. Закінчив Львівський торгово-економічний інститут, філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту. Працював у системі споживчої кооперації в Мізочі Здолбунівського, Межирічах Острізького районів, у Стрию на Львівщині, був директором Стрийського будинку працівників освіти, нині завідувач відділу культури Стрийського міськвиконкому. Заслужений працівник культури України.

        Член Спілки письменників України з 1974 р. Автор поетичних книг "Тривожні зіниці" (1969), "Калинові коні" (1973), "Крила буднів" (1978), "Високосний вік" (1982), "Голосом зернини" (1987), "Вічний верховинець" (1989), "Горинь" (1991), "Пора милосердя" (1993). Друкувався в багатьох журналах та літературних збірниках, ряд творів Віктора Романюка покладено на музику відомими композиторами.

        Був організатором національного відродження на Стрийському Підгір'ї у 1988-1993 роках, першим головою Стрийського міськрайонного Товариства української мови ім. Т. Шевченка, першим головою Стрийської крайової організації Народного Руху України.

Віктор Романюк // Літератори Рівненщини: Довідник / Упоряд.: Є. Шморгун. - Рівне, 1995. - С. 47.

Віктор Романюк // Літературна Рівненщина: Довідник / Упоряд.: Є. Шморгун. - Рівне, 2003. - С. 90.

Міжнародний день терпимості (толерантності) був оголошений ЮНЕСКО в листопаді 1995 року з нагоди 50-річного ювілею цієї організації і відзначається щорічно 16 листопада.