«Граматика повеліває навіть королями».

Ж.-Б. Мольєр.

Міжнаро́дний день гра́мотності — один із міжнародних днів, що відзначаються в системі Організації Об'єднаних Націй. Цей день щорічно святкується 8 вересня.    

Починаючи з 1966 року ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день грамотності, намагаючись саме в такий спосіб привернути увагу суспільства й мобілізувати міжнародну суспільну думку, щоб збудити його інтерес і досягти активної підтримки зусиль, спрямованих на розповсюдження грамотності — однієї з головних сфер діяльності ЮНЕСКО починаючи з часів її першої Генеральної конференції в 1946 році. Традиція щорічно відзначати цей день започаткована відповідною рекомендацією Всесвітньої конференції міністрів освіти з ліквідації неграмотності, що відбулася в Тегерані у вересні 1965 року. Саме ця конференція рекомендувала оголосити 8 вересня, дату урочистого відкриття конференції, Міжнародним днем грамотності та святкувати його щорічно в усьому світі.

Призначення

Мета Міжнародного дня грамотності — відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у ХХІ столітті.

Станом на 2006 рік 771 мільйон дорослих є неосвіченими, а приблизно 100 мільйонів дітей не ходять до школи. Більшість неосвіченого населення нашої планети — жінки. Крім того, величезна кількість і дітей, і молоді, і дорослих людей, охоплених шкільними й іншими освітніми програмами, не відповідають рівню, необхідному для того, щоб їх можна було вважати освіченими в умовах сьогоднішнього світу, який з кожним роком стає все складнішим. Отже, існує нагальна необхідність у розгортанні програм розповсюдження грамотності, які були б спрямовані на групи учнів, що вимагають до себе особливої уваги. У першу чергу до цих груп слід зарахувати жінок і дівчат, оскільки чоловіки та хлопці мають більше можливостей отримати належну освіту, особливо в країнах, що розвиваються[1].

Протягом останніх десятиліть спостерігається значний прогрес у розповсюдженні грамотності. Зокрема, у 1950 році в половині країн світу 50% або більше дорослого населення (старших 15 років) були неграмотними. На сьогодні такий стан справ існує лише у 25 країнах світу, у решті країн рівень неграмотності населення в середньому не перевищує 10%. У 1970 році лише двоє з трьох жителів нашої планети були освіченими, у 1990 році — троє з п'ятьох, а станом на 2006 рік — четверо з п'ятьох.

На сьогодні майже чотири мільярди жителів нашої планети вміють читати й писати. Освічених людей із кожним роком стає все більше й більше, але боротьба з неуцтвом залишається надзвичайно складною та масштабною проблемою.

Святкування

Міжнародний день грамотності — один із міжнародних днів, що відзначаються в с ... Читати далі »

Іван Кіндратович Микитенко (*6 вересня 1897, Рівне Херсонська губернія (нині Кіровоградська область) — †4 жовтня 1937) — український письменник і драматург.

Народився Іван Кіндратович Микитенко 6 вересня 1897 р. в родині селянина-середняка, що проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Тут учився в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911 p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914 p. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».

Через три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми.

1922 pоку Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

Наприкінці 1926 р. був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медінститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926–1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

В Харкові деякий час живе у недоброї пам'яті будинку «Слово».

... Читати далі »

«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — перша книга Миколи Гоголя (окрім поеми «Ганц Кюхельгартен», надрукованої під псевдонімом). Складається з двох томів. Перший вийшов 1831 року, другий — 1832. Розповіді «Вечорів» Гоголь писав у 1829–1832 роках. За сюжетом ж, — розповіді книги нібито зібрав і видав «пасічник Рудий Панько».

Дія твору вільно переноситься з XIX століття («Сорочинський ярмарок») в XVII («Вечір напередодні Івана Купала»), а потім в XVIII («Травнева ніч, або Утоплена», «Пропала грамота», «Ніч перед Різдвом») і знову в XVII («Страшна помста»), і знову в XIX («Іван Федорович Шпонька і його тітонька»). Поєднує обидві книги розповіді діда дяка Хоми Григоровича — лихого запорожця, який своїм життям як би з'єднує минуле і сьогодення, бувальщина і небилиця. Протягом часу не розривається на сторінках твору, перебуваючи в якоїсь духовної та історичної неподільності.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Вечори_на_хуторі_біля_Диканьки

http://fmm51.org.ua/html_books/mikola_gogol-vechori_bilya_dikanki.htm

http://igi3.ucoz.ru/blog/vechera_na_khutore_bliz_dikanki_vechori_na_khutori_poblizu_dikanki_1961/2011-02-06-147 ... Читати далі »

Гри́вня (₴, код — UAH) — національна валюта України. Відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми та статей 99 і 102 Конституції України протягом 2—16 вересня 1996 року в Україні була проведена грошова реформа. В обіг введено національну валюту України гривню та її соту частку — копійку. Літерний код валюти — UAH, цифровий код — 980, скорочена назва — грн. Емісійний інститут — ... Читати далі »

Інтерв’ю з гостею селища, користувачем бібліотеки Кольб Наталією Миколаївною.

Творчість українського поета-гумориста, байкаря, прозаїка Павла Прокоповича Глазового являє собою особливий жанр в українській поезії. В ньому сконденсовано риси класичної байки, прислів'я чи притчі з несподіваним закінченням - мораллю лагідного характеру. Кращі з них - то майстерний синтез традиційних форм та авторських пошуків, поетичні взірці вдалого втілення всюдисущих недоліків життя, народної мудрості, щоденних парадоксів.
      Павло Глазовий продовжує школу Степана Руданського. Він уміє вправно обіграти народну усмішку, жарт, одягти їх у привабливі поетичні шати. Кожна народна усмішка, що лягає в основу будь-якого твору поета, під його пером отримує своє друге життя. Здебільшого на світ з'являється зовсім новий витвір, з іншим спрямуванням й гумористичним забарвленням.           

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім'ї хлібороба.

Після закінчення педагогічної школи у 1940 р. був призваний служити в армії. Звідти юнак відправився захищати Батьківщину від фашистської навали. Після війни П.Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його й запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ, поближче до письменницького середовища та видавців. Відтоді Павло Глазовий вважав Остапа Вишню своїм хрещеним батьком в літературі.
      Закінчивши Київський педагогічний інститут (1950), він упродовж десяти років працював у студії молодих гумористів при журналі "Перець", був заступником головного редактора. Згодом працював заступником головного редактора журналу "Мистецтво".
      Перша гумористична збірка П.П.Глазового "Великі цяці" вийшла у світ 1956 р. Пізніше одна за одною з'явилися "Карикатури з натури" (1963), "Коротко і ясно" (1965), "Щоб вам весело було" (1967), "Мініатюри та гуморески" (1968), "Куміада" (1969), "Усмішки" (1971), "Смійтесь, друзі, на здоров'я" (1973), "Байки та усмішки" (1975), "Весела розмова" (1979), "Хай вам буде весело" (1981), "Сміхологія" (1982).
      П.П.Глазовий зробив значний внесок і у дитячу літературу. В співавторстві з Ф.Маківчуком написані чудові дитячі книжки "Пушок і Дружок", "Старі друзі", "Про маленьке каченя Пушка та його друга, собаку Дружка" (1957). Разом із Б.Чалим створено казки "Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника" (1958). П.Глазовий - автор творів "Іванець-Бігунець" (1963), "Як сторінка, то й картинка" (1964), "Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу" (1965), "Перченя" (1966).
      Серед останніх книжок - "Вибрані усмішки" (1992), "Веселий світ і чорна книга" (1996), збірка "Сміхослов" (1997). У них зібрані твори різних жанрів, зокрема байки, гумористичні, ліричні поезії, проза, жартівливі поеми ("Куміада", "Співучий гумор"), дитячі казки ("Барвінок") та ін. Невичерпними джерелами творчості гумориста є скарби живої мови, іскристі перлини народної мудрості. Гумор Павла Прокоповича - доброзичливий, веселодайний.

Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49б).

http://uk.wikipedia.org/wiki/Глазовий_Павло_Прокопович

http://www.pisni.org.ua/persons/1425.html

http://sofiynist.donntu.edu.ua/kalendar/2012/< ... Читати далі »

28 серпня православні та греко-католики святкують Успіння Пресвятої Богородиці. За традицією східної церкви, свято Успіння Пресвятої Богородиці або, як кажуть у народі, Перша Пречиста, належить до переліку дванадцяти найбільших свят церковного року, під час якого згадують упокоєння, воскресіння та прославлення Матері Божої.

У народі це свято називають «Перша Пречиста». Протягом осіннього періоду є три «Пречисті»: «Перша Пречиста жито засіває, друга - дощем поливає, а третя - снігом покриває». Отож, на «Першу Пречисту» відбувається озимий посів. Після цього свята колись у селі дівчата звільнялись від тяжкої роботи. Звідси й приповідка: «Прийшла Перша Пречиста - стає дівка речиста», багато говорить, бо немає вже що робити.

В Україні о цій порі розпочинається збір врожаю в садах. На деревах залишаються лише «зимові» сорти яблук та груш. Після Першої Пречистої також розпочиналася заготівля калини. Як ми знаємо, калина здавна символізує Україну, є її свого роду національною емблемою.

У день Першої Пречистої селяни приносили в церкву на літургію колосся нового врожаю, щоб «Успіння-матінка» благословила їхній труд та зберегла зібраний врожай від пожежі та дощу.

http://musart.org.ua/uspinnya.htm

http://www.sviato.in.ua/uspinnya_rel.php

http://uk.wikipedia.org/wiki/Успіння_Богородиці