Іван
Кіндратович Микитенко (*6 вересня 1897, Рівне Херсонська губернія (нині
Кіровоградська область) — †4 жовтня 1937) — український письменник і драматург.
Біографічні відомості
Народився
Іван Кіндратович Микитенко 6 вересня 1897 р. в родині селянина-середняка, що
проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська
область). Тут учився в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в
1911 p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.
У
грудні 1914 p. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка
відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового
комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло
художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».
Через
три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши,
бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує
лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні
теми.
1922
pоку Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до
Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання
«Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його
публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в
прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923),
«Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки
надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової
збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи
навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а
згодом керує письменницькою філією «Гарту».
Наприкінці
1926 р. був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медінститут
і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських
письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926–1928 pp.
з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати»,
«Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»),
«Вуркагани».
В
Харкові деякий час живе у недоброї пам'яті будинку «Слово».
Невелика
повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово
перевидавалася й перекладалася.
«Гавриїл
Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.
Прозова
збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем»,
«Homo sum» («Людина») та ін., — а також повісті про дітей.
Під
враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку
дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929 р., в російському перекладі —
1930 р.). У 1931 р. О. Лісничий, тодішній голова Лисичанського райвиконкому
Донецької області, дав письменникові свій рукопис «Партизани» для рецензії. Цей
примірник зберігся в архіві І. Микитенка.
1933
р. з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання
«важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір,
роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником
(написана тільки перша книга).
Одночасно
з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі»
(1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни»
(1933), соціальна драма «Бастілія божої матері» (1933), побудована на матеріалі
першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший
серйозний успіх. Популярністю користувались і більшість наступних п'єс,
поставлених не тільки в Україні, а й у багатьох містах: Москві, Ленінграді,
Воронежі, Новосибірську, Мінську, Баку, Казані, Ташкенті та ін.
В
ці ж роки І. Микитенко активно працює як один з керівників ВУСППу, а в 1932 р.
стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.
Останні
роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на
флейті» (1933–1936) і «Дні юності» (1935–1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай»
(1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою
драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як
сходило сонце» (1937; надрукована 1962 р.). Збирав матеріали для наступних п'єс
— про К. Маркса і Ф. Енгельса («Безсмертні»), про видатного вченого Філатова
(«Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.
Певну
цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять
чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його
літературні погляди.
Загинув
І. К. Микитенко 1937 р., ставши жертвою сталінського беззаконня.3 жовтня 1937
р. на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка
виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь
час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок
своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами
радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами, який свідомо
допомогав шкодити українській літературі». Наступного дня він повідомив
дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні,
18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці Харкова —
за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча
існують свідчення того, що смерть була насильницькою. У 1956 році
парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну
реабілітацію в партії І.Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив
тодішній секретар парткому Ю.Збанацький, його підтримали О.Гончар, І.Цюпа,
Л.Первомайський, М.Бажан, І. Ле. Рішення партосередку було одностайним:
«Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т.
Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».
Творчість
В
історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми кращими
п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його
оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в
останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні)
драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала
напругу соціальних змін у суспільстві і тому змогла донести до нашого часу
гарячий подих своєї доби.
Твори
«Вогні» (1927)
«Над морем»
(1927)
«Homo sum»
(«Людина») (1927)
«Антонів огонь»
(1927)
«Брати» (1927)
«Дитинство
Гавриїла Кириченка» (1928)
«Вуркагани»
(1928)
«Голуби миру»
(1929)
«Ранок» (1933).
П'єси
«Іду» (1926)
«Диктатура»
(1929)
«Світіть нам,
зорі» («Кадри», 1930)
«Справа честі»
(1931)
«Бастілія божої
матері» (1933)
«Дівчата нашоїй
країни» (1933)
«Маруся Шурай»
(1934)
«Соло на флейті»
(1933–1936)
«Дні юності»
(1937),
«Як сходило
сонце» (1937 опублікована в 1962 році)
Кіно
За
його творами знято кінокартини: «Кінець Чирви-Козиря», «Соло на флейті» тощо. У
с. Рівному йому відкрито Літературно-меморіальний музей. Письменнику присвячено
документальні фільми: «Слово про письменника й громадянина» (1967), «Іван
Микитенко» (1969).
http://uk.wikipedia.org/wiki/Микитенко_Іван_Кіндратович
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/mikitenko.html
http://do.gendocs.ru/docs/index-114755.html?page=2
Підготувала
Оксана Лісовець.
|