Ім’я видатного українського художника, письменника, громадського діяча Василя Лопати вже тривалий час привертає до себе увагу української і світової громадськості. У його доробку — 700 графічних і малярських робіт, 25 персональних виставок, більше 65 проілюстрованих видань, оформлення вітчизняної гривні, дипломатичного й українського паспортів. А ще ним написані та проілюстровані цікаві книжки: «Надії й розчарування, або Метаморфози гривні» (2000), автобіографічні повісті «Десь на дні мого серця» (2001) та «Дорогу свою покажи мені, Господи» (2005).

      Василь Іванович Лопата — заслужений художник України, лауреат Державної (тепер Національної) премії імені Тараса Шевченка (1993), лауреат Міжнародної премії з екслібрису (Англія), Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва (2008) та має багато інших мистецьких відзнак.

     Василь Лопата народився 28 квітня 1941 року в селі Нова Басань Бобровицького району на Чернігівщині. І відколи себе пам’ятав, весь час малював: коли пас козу, бавився із підлітками на березі річки чи під лісом, на теплій черені печі або за партою у школі. Не було чистого паперу — малював на газетах. Не мав олівців і фарб — малював на піску паличкою, чи на стіні вуглиною… «Вперше, пригадується мені, я відчув себе «художником» десь п’яти-семи років. Удома нікого. Я сам. Мама напередодні Великодня побілила хату — комин наче ватман. Я знайшов вуглину на припічку й давай відтворювати найулюбленіші образи — коней. Доки бабуся, мама і старший брат повернулися із церкви, я закінчив свою «картину» й похвалився їм, що мною намальовано», — розповідав в одному з інтерв’ю художник. Хлопця насварили, проте він не залишив свої вправи і ще дужче прикипів душею до малювання. «Відтоді я просто марив своїм покликанням. Мені здавалося, що іншої дороги в моєму житті не може бути. А коли прочитав першу книжку, то збагнув: це — джерело, звідки можна черпати натхнення. І — ви не повірите — відчув себе графіком-книжковим ілюстратором», — зізнається Василь Лопата. Згодом в школі випускав стіннівку і діти називали його художником. Семикласником Василь почув, що існують художні школи. Але жили бідно, батько загинув на війні, і родич відвіз хлопця до зоотехнічного технікуму, щоб вивчився і зміг заробляти собі на кусок хліба. Вчився В. Лопата, як і в школі, на «відмінно». Проте випускник із червоним дипломом зовсім не хотів бути зоотехніком. Він поїхав у Київ, вступив до училища прикладного мистецтва в Лаврі. Після двох років учнівства В. Лопату призвали до війська. І там юнак продовжував малювати, здебільшого портрети. А згодом Василь Лопата в солдатській формі складав вступні іспити в Києві на графічний факультет художнього інституту. Закінчив його в 1970 році. Вчився він у митця зі світовим іменем — В. І. Касіяна. Пізніше працював у творчій майстерні М. Дерегуса. У книжці «Десь на дні мого серця» Василь Іванович писав: «Здійснилася моя заповітна мрія: я став художником. Навіть якби я жив сотню разів, я б повторив цей вибір. Я люблю цей процес, повний пристрасті та напруження, безпосередності, інтуїції та художнього розрахунку, радості та розчарування, досади».

     Творчість Василя Лопати — це художнє осмислення, насамперед, української історії, а на її тлі — нашого буття, величних діянь свого народу, суспільно значущих та історичних постатей. Непересічний талант ху ... Читати далі »

     Ірина (Іраіда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 в м. Київ — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка ґрунтовних спогадів «Homo Feriens» (2011).

     Дружина українського романіста, лауреата Шевченківської премії Володимира Дрозда.

     Народилася під час Другої світової війни у Києві. Втратила усіх рідних, виховувалася у родичів в Звенигороді.

     1964 заочно закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка.

     Працювала в редакціях газет і журналів. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. Під тиском обставин була змушена вступити до комуністичної партії 1981 року.

     У 2011 вийшла книга спогадів Ірини Жиленко «Homo Feriens» (лат. “Людина святкуюча”). Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу, зокрема російською.

     Авторка низки дитячих творів: повістей для дітей «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983) і «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986), «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки про буфетного гнома», збірників дитячих віршів «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства», (1979), «Казки буфетного гнома», (1985).

     Головна тематика лірики Жиленко – обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У її поезії критики вбачають щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком, насолоду життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та роздуми про смерть. Інші критикували її нібито угодовську життєву позицію, помітний гедонізм та естетство.

     У своїх передсмертних спогадах, виданих видавництвом «Смолоскип» 2011 року, тверезо оцінює трагедію творчості в умовах совєцької окупації та всепоглинаючої цензури. Робить болюче зізнання:

      Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. …Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…

... Читати далі »