Заслужений працівник культури України, письменник, публіцист, член Національної Спілки письменників України Степан Олександрович Бабій народився 28 березня 1940 р. в с. Голибісах біля старовинного містечка Шумськ Тернопільської області.

     Рости й навчатися довелося в репресованій родині (по батьківській і по материнській лініях), відчути всю несправедливість комуно-більшовицького режиму під час вибору дороги в життя й особливо – виходу на літературну стежку. Основні віхи: середня школа, медичне училище, служба в армії, курс філфаку Львівського університету, який вимушений був залишити з політичних міркувань. Закінчив Тернопільський медичний інститут, після чого почав працювати лікарем на Рівненщині. Чотири роки перебував на творчій роботі. З 1990 р. по 1992 р. працював завідувачем відділу культури Рівненської міської управи та головою комісії з питань перейменування об’єктів, територій, вулиць, тощо. З 1993 р. – на посаді заступника представника Президента, згодом – заступника голови Ради народних депутатів у Здолбунівському районі. Член Національної спілки письменників України з 1981 року.

     Автор поетичних і прозових книг "Журавлиний невід” (1972), "Відкриваю себе” (1980), "Музика крил” (1986), "Пізні яблука” (1987), "Потривожені птахи” (1990), "Хитавиця-купавиця” (1992), "Із вирію літ” (1992), "Ріка у відблиску очей” (1993), "Криниці на пагорбах” (1993), "Плата за любов. Прокляття волхвів” (2003), "Україна під сатаною” (1997), "Це інший світ” (1998), "У холодному блиску комет” (2000), "Такий день” (2001), "Вертаючись з небес” (2002), "Нічні спалахи” (2003) та публіцистики "Волинські дзвони” (1994), "Луни повстанського краю” (2002) та інших.

     Співавтор і ведучий трьох телефільмів про Т.Г. Шевченка, телефільмів «Одержима» (про Л. Українку) і «Гурби».

     Лауреат літературних премій імені Валер’яна Поліщука (1985) і Світочів (2003).

Джерела:

http://libr.rv.ua/ua/virt/38/

http://uk.wikipedia.org/wiki/Бабій_Степан_Олександрович

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=259&type=tvorch

     Ірина Дибко-Филипчак - українська письменниця, поетеса, літературний критик, член Міжнародного Письменницького П.Е.Н. - Центру і довголітня його секретарка та делегатка 13-ти Конгресів П.Е.Н.- у, в тім один раз, як представник України в Ріо-де-Жанейро, 1992 р. Подія була подвійною, бо вона також представляла і Міжнародний П.Е.Н. в Америці. Тепер проживає в містечку Потомак у Мериленді, тримає активну життєву позицію і пише... прагнучи закінчити одну з найбільших своїх книг. 

     Ірина Дибко-Филипчак - колишня вчителька старших класів "Рідної Школи"  в Пассейку (Нью Джерзі) - є авторкою багатьох методичних розробок (посібників) на допомогу вчителям шкіл українознавства в Америці. Вона є також прекрасним знавцем древньої історії і египтології, студії про Египет і Сумерію до нар. Христа (В.С.) закінчила на факультеті Філадельфійського університету перед тим, за ним почала працювати над її неперевершеними творами - переспівами найстаріших творів людства у віршованій формі, добірною українською мовою - "Ахнатона" і "Пльгамеша" (доби Сумерії).

     Ці твори є безцінним дарунком українській літературі, що й підтримує справедливий факт включення саме її поеми-переспіву до творів, які вивчають студенти філології українських університетів.

     Пані Ірина добре знає англійську, німецьку, польську, російську мови і латину.  Її основна професія - хірургічна медсестра, що давала їй "хліб насущний" в Америці. Вона чудова майстриня вишивки, гаптування, пошиття одягу. Має чудову колекцію розмальованих вазочок, бо в неї велике замилування так до малярства, як і до співу. Письменниця Ірина Дибко-Филипчак протягом всього свого життя, подиву гідного, невтомно працює пером во ім'я своєї єдиної Батьківщини - України.

     Про цю славну українську жінку потрібно писати книги, її твори потрібно читати, бо вони часто філософські, а ще багато з них автобіографічні. Поезії поетеси Ірини Дибко-Филипчак заслуговують особливого акценту - це крила її ядерних думок і згустки сердечних переживань, які завжди звернені до Краси Божого Творіння.

Джерело:

http://www.chasipodii.net/article/1702/?vsid=040067543ce11ae55eb2b2b33fa4b7d8

     Сергій Іванович Івченко (25 березня 1925, селище Буди, Харківщина — 13 листопада 1984) — радянський ботанік. Доктор біологічних наук (1971). Автор низки відомих науково-популярних книг про дерева та рослини, серед яких «Цікава дендрологія» (1964), «Загадки цинхони» (1965), «Цікаво про ботаніку» (1969).

Життєпис.

      Народився в сім'ї коваля. Учасник німецько-радянської війни. Воював у складі 1-го та 4-го Українських, а згодом 1-го та 2-го Білоруських фронтів. Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями. Член КПРС.

     Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут (1950). Доктор біологічних наук (1971), професор, завідувач кафедри ботаніки Міського педінституту.

     Автор книжок «Цікава дендрологія» (1964, автор передмови — Максим Рильський), «Загадки цинхони» (1965, диплом другого ступеня на Всесоюзному конкурсі науково-популярної літератури), «Дерева-пам'ятники» (1967), «Сад над Дніпром» (1968), «Цікаво про ботаніку» (1969, відзнака на Всесоюзному конкурсі науково-популярної літератури), «Лісове диво» (1975), «Книга про дерева» (1977).

     Член Спілки письменників СРСР з 1970 р.

Джерела:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Івченко_Сергій_Іванович

http://publ.lib.ru/ARCHIVES/I/IVCHENKO_Sergey_Ivanovich/_

Ivchenko_S.I..html

Ле Іван Леонтійович: народився 10 (22) березня 1895 року в селі Мойсенци (нині Іркліївський район Черкаська область Україна) в сім'ї безземельного селянина. З семи років він пішов на заробітки, пас худобу у куркулів і багатих господарів, працював коногоном на рудниках Криворіжжя. Незважаючи на важкі матеріальні умови, в 1917 році йому вдалося закінчити Мойсінської сільську школу. Працюючи на Шмаковском руднику шахтарем, І. Л. Мойся писав у 1913-1914 роках кореспонденції та короткі нариси в газету «Придніпров'я». У 1914 році його закликають в армію. Перебуваючи на фронті, він друкує у підпільній солдатської газеті «Хімік» вірші, що викривають антинародний характер імперіалістичної війни.

Вперше як письменник-професіонал Іван Ле виступає в 20-ті роки після закінчення робітфаку Київського політехнічного інституту. У цей час написані оповідання «Змичка» (1925), повість «Юхим Кудря» (1927) та збірка оповідань «Танець живота» (1927). Молодий письменник веде велику роботу з організації першого письменницького об'єднання на Україну «Жовтень». У 1931 році друкується його роман «Інтеграл» (про ЄМЗ в Донбасі і його людей), у 1932 році виходить в світ «Роман Міжгір'я», присвячений темі соціалістичних перетворень в Узбекистані. У 30-і роки автор видає збірки оповідань «Батько Вергун», «За килимами», роман «Історія радості» (1938) про духовне і цивільному зростанні радянської жінки. У роки Великої Вітчизняної війни Іван Ле працює спецкором газети «Известия», пише фронтові нариси й оповідання, які згодом увійшли до його книги «Мої листи» (1945). Героїчним подій воєнних років присвячені роман «Південно-Захід» (1950; з А. С. Левадою), книга «На межі прірви» (1957), повість «Кленовий лист» (1960).

За порадою М. Горького, письменник став створювати семитомної серію історичних романів «України», куди увійшли роман «Наливайко» (1940), епопея «Богдан Хмельницький» (1957-1965).

Протягом багатьох років Іван Ле, будучи членом президії СП УРСР, вів велику громадську роботу.

І. Л. Ле помер 9 жовтня 1978. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Нагороди та премії

орден Трудового Червоного Прапора (1939)

Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1967) - за роман-епопею «Богдан Хмельницький» (1957-1965)

орден Червоної Зірки

... Читати далі »

Всесвітній (міжнародний) день водних ресурсів запроваджений Генеральною Асамблеєю ООН в 1993 році (резолюція № А/RES/47/193 Проведення Міжнародного дня водних ресурсів). Резолюцією відмічено, що враховуючи важливість водних ресурсів у розвитку економічної діяльності і соціального благополуччя, яка не отримує широкого визнання, 22 березня кожного року об'явлено Міжнародним днем водних ресурсів, який буде відмічатися з 1993 року.

Також, резолюцією рекомендовано державам в цей день проводити заходи, які присвячені підвищенню освідомлення громадськістю важності збереження і освоєння водних ресурсів. Щороку, ці заходи здійснюються шляхом проведення випуску і розповсюдження агітаційних інформацій, організації конференцій, «круглих столів», семінарів і виставок. Метою проведення заходів, присвячених цій даті, є притягнення уваги до проблем якості питної води, необхідності збереження водних ресурсів і їх раціонального використання. У 2000 році ООН прийняла Декларацію тисячоліття. Розроблена спеціальна Програма дій на ХХІ століття, метою якої є забезпечення кожного жителя нашої планети чистою питною водою.

Джерела:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Всесвітній_день_водних_ресурсів

http://buvrtysa.gov.ua/newsite/?p=1324

21 березня - Всесвітній день лісів. Цей день відзначає значення і внесок лісів та лісового господарства в життя суспільства. Щороку в цей день фахівці з усього світу знаходять час для обговорення корисності лісу.

 Цю традицію було започатковано в 1971 році під час загальних зборів Європейської конфедерації сільського господарства, метою яких було обговорення важливості вміння цінувати значення власних лісових ресурсів. Так і зародилася ідея проголошення Всесвітнього дня лісів, яка одразу ж була підтримана Організацією ООН з питань продовольства та сільського господарства (ФАО). Європейська конфедерація сільського господарства зазначила, що цей день має бути набагато важливішим за Всесвітній день дерева. «Всесвітній день лісів потрібно використовувати для розповсюдження інформації щодо всіх аспектів багатства лісу, представлених з трьох точок зору: виробництво, захист та відновлення, а також їх зв’язок із заповіданням», – було зазначено конфедерацією.

Всесвітній день лісів святкується в день весняного рівнодення в Північній півкулі, що за традицією вважається першим днем весни і є символом нового життя та нових починань. Звичайно в Південній півкулі цей день є днем осіннього рівнодення, але в будь-якому випадку даний період є сприятливим для посадки та росту дерев.

 Ліси забезпечують суспільство багатьма цінностями. Це не лише чиста прісна вода, безпечна домівка для нашої флори та фауни, деревина для наших будівель, сировина для паперу, пилок та нектар для бджолярства, неймовірна кількість безцінних археологічних, історичних та культурних об’єктів. Це – саме життя. Тому любіть ліс і святкуйте це чудове свято разом із фахівцями галузі

Джерела:

http://www.nppg.gov.ua/events/calendar/march/21

http://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=501

http://kyivlis.com.ua/index/16-mizhnarodnij_den_lisiv.html

ОРОВЕЦЬКИЙ Павло Андрійович (1905 - 1976) Народився 17 березня 1905 року в с. Єлизаветівка (тепер Царичанського району Дніпропетровської області).

Літературну діяльність почав у 1930 році як нарисовець.

У боротьбі за вирощування високих врожаїв на колгоспних ланах значну роботу проводила Красноградська районна газета "Соціалістична перебудова", редактором якої був талановитий журналіст Павло Андрійович Оровецький, працівник газети Іван Антонович Цюпа, Володимир Якович П'янов, Олексій Павлович Приходько.

У 1935 році газета "Соціалістична перебудова" у Всесоюзному конкурсі за краще висвітлення робіт по догляду зернових культур та виконання хлібозаготівель державі високоякісним зерном вийшла переможцем і була премійована легковим автомобілем. В цьому велика заслуга Павла Оровецького, Івана Цюпи, місцевого журналіста Олексія Павловича Приходька.

У 1937 році Павло Андрійович був репресований і працював робітником на цегельному заводі. Перед Великою Вітчизняною війною був реабілітований.

П. А. Оровецький — автор повістей "Серце солдата", "Рубіновий промінь", "Загибель Полоза", романів "Друга зустріч", "Глибока розвідка", "Береги життя", збірок, нарисів.

20 лютого 1976 року Павло Андрійович Оровецький помер.

Джерела:

http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=235

http://uk.wikipedia.org/wiki/Оровецький_Павло_Андрійович

Хабатюк Юрій Федорович - український поет, літературознавець.

     Народився 14 березня 1940 року в селі Глинськ Здолбунівського району Рівненської області. Закінчив 10 річну школу. З 1957 по 1962 роки навчався на історико-філологічному факультеті Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки. У 1962—1964 роках служив у лавах збройних сил. З 1965 по 1980 рік працював вчителем історії у селищі Мізоч. З 1981 по 1985 рік викладав у Рівненському державному педагогічному інституті ім. Д. З. Мануїльського. У 1983 році захистив кандидатську дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук на тему: «Особливості сучасної української поеми (до проблеми традиції і новаторства)», у спеціалізованій раді Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Науковий керівник — професор П. К. Волинський.

      Використовував у своїй поетичній творчості традиційні форми східної поезії (рубаї, хокку) яким завдяки індивідуальнному стилю надав нового звучання. На думку кандидата філологічних наук Науменко Н. В. мова Хабатюкових хоку дає підстави твердити, що особлива увага поета була прикута до такої важливої риси японської поезії, як підтекст, виражений фігурами недомовленості за допомогою трикрапки, що зумовлює тривалішу логічну паузу під час читання вірша, внаслідок чого реципієнт може ґрунтовніше обдумати зміст і спроектувати його на власний досвід. Вивчав категорію простору і часу в літературознавстві.

     Помер 14 березня 1985 року. Похований у смт Мізоч Здолбунівського району, Рівненської області.

Джерела:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Хабатюк_Юрій_Федорович

http://mizoch.blogspot.com/p/blog-page_4938.html

http://karplibr.at.ua/index/jurij_khabatjuk/0-53