Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936  в с. Теліжинці Тетіївського району на Київщині.

     Закінчив у Тетієві середню школу й одразу почав викладати російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвенячого. Потім працював інструктором райкому комсомолу, служив в армії.

     Перший вірш поета з’являється у періодиці ще в 1951 р.

     У 1958р. вступає на філологічний факультет     Київського університету ім.. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі.

     Залишивши навчання, І. Драч працює в «Літературній Україні», куди йому допоміг улаштуватися Павло Загребельний.

     1962 р. виходить збірка «Соняшник» — перша збірка поета.

     У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка.

     1965 рік — видання другої збірки «Протуберанці серця».

     У середині 80-х років XX ст. І. Драча було обрано до правління Київської організації Спілки письменників України, потім головою правління.

     Значного резонансу набули драматичні поеми  Драча «Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг» та «Зоря і смерть Пабло Неруди», що з’явились спочатку в різних книжках, а потім видані збіркою («Драматичні поеми», 1982 р.).

     І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970 р.), можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори — у збірці «Київський оберіг». 1983 р.). Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики.

     У 1976 р. отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Корінь і крона». У 1983 р. — Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата».

     У 1989р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради.

     Нині очолює громадську організацію Конгрес української інтелігенції.

     У 2006р. удостоєний звання Героя України.

Творчість Драча:

—         поема «Ніж у сонці» 1961р.

—         перша збірка «Соняшник» 1962р.

—         збірка «Протурберанці сонця» 1965р.

—         збірка «Балади буднів» 1967р.

—         кіноповість «Іду до тебе» 1970р.< ... Читати далі »

     Ковтун Іван Дмитрович (літ. псевдонім Юрій Вухналь) народився 5 жовтня 1906 року в с. Чорнобаївка Ізюмського повіту на Харківщині в селянській сім'ї. Закінчив Куп'янську гімназію. 1922 року вступив на педагогічні курси імені Г. С. Сковороди (м. Харків), після яких навчався в Харківському інституті народної освіти. Ще студентом співробітничав у газеті "Селянська правда", де й надрукував перші свої твори. Потім працював у редакціям газети "Комсомолець України", журналу "Червоний перець". Належав до літературних організацій "Плуг", "Молодняк", ВУСПП. Став одним із найпопулярніших українських сатириків. Не випадково у журналістських колах його називали "комсомольським Остапом Вишнею".

     Автор збірок нарисів, фейлетонів, гуморесок "Червоні паростки" (1925), "Товариш і товаришок" (1926), "По злобі" (1927), "Початкуючий" (1928), "Помилка професора Кіма". "Гумореска", "Життя і діяльність Федора Гуски", "Крилатий рейс", "Одруження Гаврила Ратиці", "Щирий українець" (1929), "Люди моря" (1931), романів та повістей "Яструби" (1928), "Азіатський аероліт", "Юнг-бунд" (1931).

     Уповноважені Харківського обласного управління НКВС 2 листопада 1936 року провели трус на квартирі й заарештували письменника. Йому було пред'явлено звинувачення: "участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду". На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. Зачитані проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві.

     Військова Колегія Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року засудила Ковтуна-Вухналя І. Д. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.

     Вирок виконано 15 липня 1937 року.

     При додатковому розслідуванні справи в 1958 році Максим Рильський, який добре знав Юрія Вухналя, дав такий відгук про нього: "Це був здібний гуморист і автор цікавих книжок для юнацтва та дітей. Я ніколи не сумнівався, що І. Д. Ковтун чесний і відданий радянський громадянин". А Микола Бажан написав так: "Він безумовно був радянською людиною, якій були чужими антирадянські чи націоналістичні настрої та висловлювання. У своїх пародіях, епіграмах, жартах він засобами сатири й гумору боровся зі всім, що відживає..."

     Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 листопада 1958 року вирок щодо Ковтуна-Вухналя І. Д. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.

     Юрій Вухналь реабілітований посмертно.

Джерела:

http://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1765

http://humour.ukrlife.org/antologia205.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Вухналь_Юрій

     Бургардт Освальд (Юрій Клен) український поет, перекладач, літературний критик. Свої твори публікував під псевдонімом Юрій Клен.

     Народився в родині німецького купця-колоніста. 1911 р. вступив до Київського університету, де здобув ґрунтовну філологічну освіту (студіював західну й слов'янську філологію, історію літератури). 

     3 початком першої світової війни був депортований до Архангельської губернії. Повернувся до Києва у 1918 р., закінчив університет (1920) і був прийнятий до аспірантури при дослідному інституті УАН. Викладав разом з М.Зеровим у соціально-економічному технікумі с. Баришівки.

     Уже в 20-ті роки розкрилися ті особливості його манери письма, які зближували Юрія Клена з неокласиками: досконале володіння мистецькою формою, своєрідний панестетизм.

     У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930—1931), брав активну участь у роботі ВУАН.

     З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, які об'єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. Захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936).

     У роки Другої світової війни служив перекладачем при штабі 17-ї армії. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті (Прага), згодом — в Інсбруцькому (Австрія).

     1943 року з'являється в світ збірка поезій Юрія Клена «Каравели», у якій автор спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи». Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність («Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»), героїзм середньовічної лицарської доби («Жанна д'Арк», «Вікінги») та князівсько-гетьманську українську традицію («Володимир», «Символ», «Україна»).

     Юрій Клен — автор збірки «Каравели» (1943), епопеї «Попіл імперій» (1943—1947), есе «Спогади про неокласиків» (1946), багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов.

     Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

Джерела:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=320&type=biogr

https://uk.wikipedia.org/wiki/Юрій_Клен

http://www.ukrlitzno.com.ua/yurij-klen-biografiya/

http://incognita.day.kiev.ua/yurij-klen-poet-suchasnosti.html

Творчість:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=320&type=tvorch

... Читати далі »

     Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у м. Холмі (тепер місто Хелм на території Польщі). Походив, як пише він у своїй біографії, з бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що гніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки й паламарі. Дід Михайла, Федір, переїхав свого часу під Київ, у село Лісники, що допомогло батькові Грушевського, Сергію Федоровичу, здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності.

     Дитячі роки Михайло провів на Північному Кавказі, куди батько переїхав працювати, - спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі зрідка відвідуючи Україну.

     1880 р. М. Грушевський вступив до Тифліської гімназії, у якій діставав і читав літературу з історії, літератури, етнографії України. У гімназії Грушевський робить і перші спроби пера (написав кілька оповідань, про які схвально відгукнувся І. Нечуй-Левицький). Після закінчення гімназії Михайло мріяв потрапити до Києва. Проте батько довго не погоджувався відпускати хлопця до "матері міст руських", боячись українського запалу Михайла і наляканий тодішніми студентськими "історіями". Однак згодом батько все ж дає згоду на поїздку сина до Києва.

     Протягом 1886 -1890 pp. Михайло навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі Грушевський почав виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії.

     Протягом 1890-1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

     На початку 1891 р. професор Антонович, повернувшись із подорожі у Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Молодий учений прийняв цю пропозицію.

     У травні 1894 р. Грушевський захистив дисертацію на ступінь магістра. Того ж року він переїхав до Львова й очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Брав активну участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, очоливши його 1897 року. Працюючи у Львові, Грушевський гостро відчув ставлення поляків до української культури, українського етносу. З цієї причини погіршилися стосунки Грушевського із польською університетською колегією.

     Навіть за несприятливих для роботи умов Грушевський плідно працює. У Львівському університеті він розробив і читав протягом семи семестрів загальний курс історії України. Цей лекційний курс мав стати основою майбутньої книги.

     Протягом 1897-1898 pp. Грушевський написав і видав перший том "Історії України-Руси", 1898 р. - другий том, а протягом 1900 р. - третій, що містив давній період історії України.

     Починаючи з 1906 р. діяльність Грушевського дедалі більше зміщується до Києва, на Лівобережну Україну. Цього ж року він їздив до Петербурга і брав участь у роботі української фракції І Державної думи та Українського клубу і редакції заснованого тоді "Украинского вестника".

     1907 p. Грушевський у Києві керував Українським науковим товариством (УНТ), яке, за його задумом, мало стати фундаментом майбутньої Академії наук України. 1910 р. Грушевський випустив першу частину першого тому "Киевская Русь", протягом 1913-1914 pp. - два томи "Истории украинского казачества" .

     Початок Першої світової війни застав Грушевського в Карпатах на відпочинку. Звідти він із сім'єю від'їжджає до Відня, а потім через Італію та Румунію повертається до Києва. У середині грудня 1914 р. Грушевського заарештовують, обвинувачуючи у причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. У лютому 1915 р. М.С. Грушевського висилають етапом до Сибіру як українського сепаратиста і "мазепинця". Проте заслання в Сибір замінили засланням до м. Симбірська, де Грушевський прожив до осені 1915 р. Згодом його переводять до Казані, а потім до Москви, під нагляд поліції і з позбавленням права педагогічної та грома ... Читати далі »

     Мішура Степан Кирилович — український письменник.

     Народився 26 вересня 1916 р. в Києві. Помер 29 жовтня 1960 р. там же. Закінчив Ленінградське військово-політичне училище та Вищу партійну школу в Києві. Учасник Німецько-радянської війни.

     Був головним редактором видавництва «Радянський письменник», начальником сценарного відділу Київської кіностудії художніх фільмів. Автор роману «Бережани» (1953), повістей, оповідань та сценарію науково-популярного фільму «Полтавська битва» (1959).

     Нагороджений орденами та медалями.

     Був членом Спілки письменників України.

Джерело:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Мішура_Степан_Кирилович

     КАРАБЕ́ЛЕШ Андрій Васильович (24. 09. 1906, с. Тибава, нині Свалявського району Закарпатської області – 04. 09. 1964, м. Мукачеве Закарп. обл.) – поет. Закінчив Ужгородську духовну семінарію (1929), філософський факультет Карлового університету (Прага, 1934). Учителював у Хустківській  і Мукачівській гімназіях. Після окупації Закарпаття Угорщиною 1939 виїхав до Чехії, де в м. Літомишль очолював антифашист. організацію. 25 липня 1942 заарештований ґестапо, ув’язнений у концтаборах. 1945–53 – директор гімназії в м. Світави (нині Чехія). Від 1953 викладав в Університеті ім. П.-Й. Шафарика (м. Пряшів, нині Словаччина). 1964 повернувся на Закарпаття. Писав російською мовою. Дебютував 1923 у г. «Карпатський край». Друкувався у москвофіл. ж. «Наши стремления», «Карпатский свет», «Podkarpatoruska revue». Творчість Карабелаша сповнена патріотичними мотивами, закликами до боротьби за соц. і нац. визволення закарпатців. Книга «На смертельном рубеже: Записки из фашистских концлагерей» (Пряшев, 1953) містить спогади про перебування у концтаборах і антифашистські поезії. У книзі «Співець Закарпаття» (Мукачеве, 2006) подано біографічні дані, поезії, переклади укр. мовою, листи однодумців та матеріали з похорону Карабелаша.

Джерело:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=9551

     КУРИЛЬЧУ́К Микола Михайлович (24. 09. 1926, с. Джерело, нині Олевського району Житомирської області – 02. 02. 2004, Житомир) – прозаїк, драматург. Чл. НСПУ (1973). Учасник 2-ї світової війни. Бойові нагороди. Закінчив Дубенський культосвітній технікум (Рівнен. обл., 1956), Київський університет (1963). Очолював Олевський райвідділ культури; в обласній газеті «Радянська Житомирщина» (1961–86): зав. відділу культури та відповідальний секретар. Дебютував 1959 оповіданням «Оксана». Автор п’єс «Важке призначення» (1962), «Іду до вас, друзі» (1964), «Агрономи» (1965), «Ніч перед безсмертям» (1967), «Щедре літо» (1974), «Ми прийдемо в травні» (1983); збірка гумористичних оповідань «Неув’язоч­ка» (1965), «Гуморески» (1968); романів «Джерело» (1973), «Кри­ниця» (1976; 1986), «Живий попіл» (1988); повістей «Десант капітана Творогова» (1979), «За­ради чого?», «Не остуди свого серця» (обидві – 1981; усі – Київ). У творчості відображав події 2-ї світової війни, порушував проблеми поліського села, збереження природи, моральної чистоти в стосунках людей.

Джерело:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=45761

    Леоні́д Володи́мирович Кисельо́в (21 вересня 1946, Київ — 19 жовтня 1968, Київ) — український поет.

     Біографія.

     Народився у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки.

     У кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива і може кинути більше світла на таємницю його поетичної трансформації — переходу від поезії російської до української.

     Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю і широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кібернетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм.

     Захоплювався і знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Шекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.

     Ю.Щербак дає наступний мазок до зовнішнього і внутрішнього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця.., проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво…»

      Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної в 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лермонтова, Пушкіна або й Шевченка.

     Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новый мир», головним редактором якого тод ... Читати далі »

      ГОСТИНЯ́К Степан Іванович (20. 09. 1941, с. Збудський Рокитів, округ Гуменне, нині Словаччина) – український поет, літературознавець у Словаччині. Брат І. Гостиняка. Премія ім. І. Франка. Закінчив Пряшівський університет (1964). Науковий працівник Музею українсько-руської культури у м. Свидник. Автор 9-ти поетичних збірок. Окремими книгами поезія Гостиняка вийшла чеською і словацькою мовами («Neoramovaný prostor», Praha, 1982; «Inventarizácia», Košice, 1987). Поезії Гостиняка властиве розмаїття`` метрич. і ритмомелод. форм. Автор низки наукових розвідок з історії, літератури і культури закарпатських українців. Упорядник збірників поезії для дітей «Моя стежка» (1983), «Тече потік з бережка» (1985), «Квіти з перелогу» (1988; усі – Пряшів).

Джерело:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=31595

    Олександр Романович Гижа прозаїк, публіцист, журналіст, історик.
     Народився  13.09.1936 в с. Юзефівка, тепер Йосипівка. Після закінчення 8-ми класів в рідному селі з 14 років розпочав трудову діяльність ливарником-формувальником на військовому заводі №45 м.Вінниці. Через декілька років повернувся в Йосипівку і влаштувався цукроваром на Юзефо-Миколаївський цукрокомбінат. Звідти пішов служити до лав армії.

     Був учасником військових подій 1956 р. в Угорщині, де отримав поранення. Довелося скуштувати і важкого шахтарського хліба на шахті в Луганській області прохідником.

     Захоплюється журналістикою.

     Уже зрілим роботягою відчув надзвичайну зацікавленість такою наукою, як історія. Щоб поповнити свої знання вступає до Київського університету на історичний факультет. В 1970 р. його закінчує. Історична освіта, глибокий життєвий досвід дають можливість впродовж 1959-1976 рр. працювати на журналістській роботі, зокрема, в журналі «Україна». В 1968 р. був прийнятий до лав Спілки письменників України. Згодом деякий час працює у видавництві журналу «Україна». З 1991 р. по 1993 р. редагував християнський журнал «Добра вість». Автор книги повістей та оповідань «Двісті метрів до сонця» (1967), «Щербаті дні середи» (1969), «Круглий поворот» (1972), «Знайомі з вересня» (1976), «Короткий полдень в январе» (рос.переклад 1978), «Ніч літньої повені» (1979), «Покличте мене тривоги» (1980 р. у співавт.). В цих збірках автор виявляє інтерес до внутрішнього світу сучасника, актуальних морально-етичних колізій у сфері громадського життя і виробництва. Події Великої Вітчизняної війни відтворено ним у повістях «Гарячий сніг» (1970), «Невідомий плацдарм» (1981).

    У 1987 р. вийшла книга нарисів «Глибока межа», до якої ввійшли однойменний роман-дослідження колізій, які виникли внаслідок адміністративного впровадження колективних форм господарювання на селі. Письменник тяжів до гостросюжетної оповіді соціальних конфліктів в творах «Гірська роса», «Одна в бункері».

    Історичний роман «Облога Кармалюка» (1993), про легендарного подільського месника був написаний на основі кропіткої 10-літньої роботи в архівах і його можна вважати документальним. Сьогодні працює над історичною темою Коліївщини середини XVI ст. Роман має назву «Четвертований храм».

     Працював на кіностудії ім. О. Довженка – писав кіносценарії. Виступає у жанрі новели. Видав романи «Житні плачі» (1990). Олександр Романович очолює одну із церков віри Євангельської в м. Києві. Підтримує зв’язки із своєю Козятинщиною, спілкується з місцевими журналістами.

Джерела:
http://koziatyn-crb.vn.sch.in.ua/podii_masovi_zahodi/akcii/gizha_oleksandr_romanovich/
http://esu.com.ua/search_articles.php?id=29448
http://ukrslovo.net/interesting-facts/ludi_ta_rechi/24414.html