ГЛІБОВИ́ЦЬКИЙ Микола Павлович (09. 12. 1876 (за ін. даними – 1878), с. Черемхів, нині Коломий. району Івано-Франківської області – 18. 11. 1918, с. Лісна Слобідка, нині Коломий. р-ну Івано-Фр. обл.) – письменник і громадський діяч. Походив з родини священиків. Закінчи юридичний факультет Віденського університету. Був прихильником «старорусинів», з якими створив 1900 у Львові Рус. нар. партію. Підтримував українську народну мову. 1907– 08 – посол до австр. парламенту; разом з чехами К. Крамаржем та Грібарем виступив як ініціатор т. зв. неослов’ян. руху, був одним з організаторів проведення Всеслов’ян. конгресу в Празі. На поч. 1-ї світ. війни зазнав переслідувань з боку австрійської влади за політичні переконання, перебував у тюрмах і концтаборах. Виступав із публіцистичними статтями. Видав «Нарис історії політекономії», брошуру «Наше прошлое и теперішное» (Л., 1904), був ред. Львів. москвофіл. провід. часописів «Галичанинъ» и «Русское слово». Автор книг, написаних т. зв. язичієм: «Оповідання й нариси» (1905), «Етюди й нариси» (1906; обидві – Львів). У кн. «За віру батьків» (Л., 1911) змалював життя галиц. селянства. Деякі твори за формою наближаються до поезій у прозі.

Джерела:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=30433

http://litopys.org.ua/ulencycl/ule32.htm

   Гримайло Ярослав Васильович народився 2 грудня 1906 року в с. Рогинці Хмільницького району Вінницької області. В роки громадянської війни потрапив до дитячого будинку на Вінниччині. Самостійне трудове життя почав у 13 років. У 1920 почав навчатись в Уманській профшколі, потім у технікумі. Саме там доля звела з викладачем Є.М.Рудницьким, який був добре обізнаний з художньою літературою. З спогадів письменника цей учитель “ під негласною опікою” вивів його у люди.

     У 1926 році в Умані виступав Володимир Сосюра. Гримайло при знайомстві показує йому свої твори. В,Сосюра радить талановитому юнакові приїхати до Харкова, тодішньої столиці України. І ось Ярослав Гримайло навчається у Харківському інституті народної освіти з 1926 р. по 1930 рр.на літературному факультеті. Тут уперше було надруковані його вірші.

Це не мрія — омана. Не спиться

Засміятись би в даль золоту.

Я іду вулицями столиці -

Вчорашній пастух.

            Друкуватися почав з 1926 року. З 1930 року Ярослав Васильович почав працювати літературним працівником журналу “Молодняк”. В цей період виходить його перша збірка “Вітрила піднято”. Ось, що писали про книгу критики: ”Буяння молодих сил, кипіння нестриманої творчої енергії - ось основні мотиви книжки Я.Гримайла “Вітрила піднято”. В 1931 р. перша поема “Вугільні барикади”. Ярослав Гримайло критично поставився до своєї поезії...”, я зробив категоричний висновок стати пліч -о - пліч зі справжніми поетами мені не судилось”. Розпочались перші прозові спроби.

     З 1934 року Ярослав Гримайло член Спілки письменників України ( по деяким виданням Член СП СРСР з 1934 року..) .З 1936 по 1940 рр. У журналі “Піонерія”.

     Під час другої світової війни Гримайло працює в редакції газети “Большевик Алтая” м. Усть — Каменогорськ, а після звільнення Харкова - в обласній газеті “Соціалістична Харківщина”.

Автор збірок віршів і поем

«Вітрила піднято» (1930)

«Зима» (1930)

«Поезії» (1931)

«Вугільні барикади» (1931)

«Жнива» (1931)

«Вокзали» (1931)

«Пасіка» (1931)

«Комуна» (1931)

«Арматура» (1931)

«Порт» (1932)

«Спектр» (1934)

«Мужня юність» (1935)

«Так слава життю!» (1935)

«Бобик» (1935)

«Веселі ребята» (1936)

... Читати далі »

     Пилип Семенович Морачевський народився 26 (14 за ст.ст.) листопада 1806 р в селі Шестовиця Чернігівського повіту в сім'ї небагатого шляхтича.

     Навчався в повітовій школі в Чернігові. Потім у міській гімназії, яку через п'ять років успішно закінчив.

     1823 року закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету.

     У 1832–1849 роках викладав математику і російську словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам'янця-Подільського. Зокрема, у 1835—1840 роках викладав логіку та російську словесність, а в 1840—1849 роках працював інспектором у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії [2].

     Почав писати поетичні твори з 1830-х рр. (найвідоміші поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» та «До чумака, або Війна янгло-хранцузо-турецька»).

     В 1831 році в «Украинском альманахе» (Харків) друкуються перші вірші Морачевського — «Первое мая», «Монастырь», «Дорога».

     В грудні 1833 пише віршовану п'єсу «Чудаки».

     У 1849–1859 роках — інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька та міської гімназії.

     В 1853 року Морачевський подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним «Словарь малороссийского языка».

     В 1854 році — в «Киевских губернских ведомостях» надрукований вірш «Великому цареві нашому». В 1855 — в Києві з'явилася окремою книжечкою поема «До чумака, або Война янгло-хранцузо-турецька у 1853—1854 роках», з доданими до неї трьома віршами-панегіриками царям Миколі І і Олександрові ІІ.

     Поема «До чумака…» побудована у формі звернення до уявного образу чумака. Який десь подівся, може: «розхвабрувався і в чорноморці записався» і тепер воює проти чужинців. Так виникла можливість розповісти про різні етапи тієї війни, яка точилася на Чорному морі, в Криму, на Балтиці, на Білому морі, при обороні Петропавловська-Камчатського.

Ось один з епізодів поеми:

Чорна хмара від заходу: Небо покриває…

Україна плаче, тужить,

Що долі не має.

Вражі ляхи всі шляхи,

Мов сарана, вкрили,

Верховодять на Вкраїні,

Як зможуть їх сили.

Чванна шляхта по городах,

По селах гасає;

П'є, гупяє, що де зуздрить — : Собі загріб ... Читати далі »

Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 р. у с. Лісогори Чернігівської області в родині дрібного поміщика. Дитинство майбутнього письменника минуло на Полтавщині. Спочатку хлопець здобув домашню освіту, а потім навчався в «благородному пансіоні» при губернській гімназії в Харкові. Виданий Олексі Стороженкові атестат засвідчує, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, історію, географію і виявив «превосходньїе», «хорошие», «изрядньїе» та «достаточные» успіхи.

Майже тридцять років Олекса Стороженко перебував на військовій службі, пройшовши шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полках. Згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Здебільшого служив в Україні й, виконуючи різноманітні доручення, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу. Завдяки цьому він добре вивчив життя і побут селянства в Південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів митця.

Письменник брав участь у кількох воєнних кампаніях російсько-турецької війни, у придушенні польського повстання, у поході в Угорщину, де під час бою його було контужено.

У 1864 р. Олексу Стороженка перевели до м. Вільно (столиця Литви). Вийшовши у відставку в чині дійсного статського радника, Олекса Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь). Тут він виконував обов’язки брестського повітового предводителя дворянства і голови з’їзду мирових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Був енергійною людиною з міцним здоров’ям і силою, за власним свідченням, «згинав двогривенні й носив на гору десять пудів», хоча в останні роки життя все частіше давалася взнаки давня контузія. Багато часу Олекса Стороженко віддавав грі на віолончелі, малював, ліпив і був навіть нагороджений медаллю Академії мистецтв.

Помер О. Стороженко 18 листопада 1874 р. на своєму хуторі. Похований у м. Бресті.

Джерела:

http://dovidka.biz.ua/oleksa-storozhenko-biografiya-skorocheno/

https://uk.wikipedia.org/wiki/Стороженко_Олекса_Петрович

http://www.ukrcenter.com/Література/40500/Олекса-Стороженко/Біографія

... Читати далі »

     Ломацький Михайло (1886–1968) — український письменник, публіцист, культурно-громадський діяч.

     З біографії.

     Народився 22 листопада 1886 р. у с. Суходіл тепер Гусятинського району. Навчався у Тернопільській, закінчив Заліщицьку вчительську семінарію (1906). Учителював у селах Снятинського, потім Косівського повітів. Переслідувався польською владою, тому змушений був міняти місце роботи. У 1939 р. був ув'язнений. Наприкінці Другої світової війни емігрував до Австрії (м. Відень), потім до Західної Німеччини. Був активним членом товариства «Гуцульщина». Помер 24 жовтня 1968 р. у м. Шварцвальді (Німеччина), похований на українському цвинтарі в Мюнхені.

     Творчість.

     Автор книг з історії гуцульського краю: «На чисті води» (Мюнхен, 1955), «Верховино, світку ти наш» (Мюнхен, ч. 1 — 1956; ч. 2 — 1960); збірки нарисів «Країна чарів і краси» (1959), спогадів.

     Окремі видання:

Ломацький М. Бескидом зеленим, у три рядки садженим. — Лондон: Ковалюк, 1962. — 287 с.

Ломацький М. Верховино, світку ти наш… . — Мюнхен, 1960. — 288 с.

Ломацький М. Гомін гуцульської давнини. — Мюнхен, 1961.

Ломацький М. Гуцульський світ. — Косів: Писаний камінь, 2005. — 328 с.

Ломацький М. Заворожений світ. Ч. 1. По цей бік Чорногори. — Мюнхен — Нью-Йорк, 1965. — 229 с.

Ломацький М. Країна чарів і краси. Нариси. — Париж, 1959. — 320 с.

Ломацький М. Опришківське гніздо. — Мюнхен: Логос, 1964. — 168 с.

Ломацький М. У горах Карпатах. — Мюнхен, 1962. — 207 с.

Джерела:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Ломацький_Михайло

http://zakarpattya.net.ua/News/128025-Malovidomi-fakty-Zakarpatskoi-Hutsulshchyny-zibralysia-v-knyzi-Mykhaila-Lomatskoho

http://tobm.org.ua/?page_id=4131

     21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи, що об’єднав дві знакові події у новітній історії країни – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013 року.

     Свято встановлено Указом Президента України Петра Порошенка від 13 листопада 2014 року.

     Метою запровадження пам’ятної дати стало донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору.

     З чого все почалося.

     22 листопада 2004 року – початок Помаранчевої революції в Україні, загальнонаціональних протестів, мітингів та інших акцій громадянської непокори. Останньою краплею стало оголошення Центральною виборчою комісією результатів другого туру президентських виборів. Через фальсифікації під час голосування і підрахунку голосів Віктор Янукович випередив Віктора Ющенка. Українці тоді вперше вийшли на Майдан і добилися повторних виборів.

     Через рік, у листопаді 2005 року, Ющенко заснував свято – День Свободи.

     Однак, влада, встановлена в Україні на той момент, так і не змогла реалізувати більшості очікувань, покладених на неї народом.

     Згодом, наступним Президентом України став Віктор Янукович. Він скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності Указом від 30 грудня 2011 року.

     У листопаді 2013 року українці знову вийшли на Майдан. Три роки тому, увечері 21 листопада, на майдані Незалежності почали збиратися учасники мітингу, незабаром їх було вже 1500, а 24 листопада – понад 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові та Харкові.

     Потім відбувся загально студентський страйк, а 29 листопада на Євромайдані влаштували великий мітинг із закликами до відставки уряду та дострокових виборів у парламент.

     Кривавою стала ніч на 30 листопада. Тоді для розгону майданівців злочинна влада застосувала силу. І це був тільки початок. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими.

     18-20 лютого – пік Революції гідності. Відбулися криваві сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок та вбито багатьох євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні.

     У ніч з 21 на 22 лютого Янукович втік з України, а Росія незабаром анексувала Крим та без оголошення війни вторглася на Донбас.

     День Гідності та Свободи у 2016 році

     6 жовтня 2016 року Президент Петро Порошенко підписав указ Про відзначення у 2016 році Дня Гідності та Свободи. Згідно з документом, у Києві, обласних центрах та інших населених пунктах 21 листопада відбудуться меморіальні, урочисті та культурно-мистецькі заходи на вшанування громадянської мужності учасників подій Помаранчевої революції та Революції Гідності.

     Також глава держави доручив уряду та КМДА невідкладно розв’язати питання щодо спорудження Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності.

Джерела:

... Читати далі »

     ВІНЦКО́ВСЬКИЙ Дмитро Іванович (псевд. і крипт.: Д. В., Димитрій В., Дмитро з Остри, Д. з О., Острський, Дмитро з-над Дністра; 15. 11. 1846, с. Остра, нині Кіцман. р-ну Чернів. обл. – 25. 10. 1917, Київ) – педагог, письменник, краєзнавець. Батько Я. Ярославенка. Закінчив Львівську духовну семінарію (1873). Працював учителем у Сучаві (нині Румунія, 1873–74), Чернівцях (1875–77), Львові (1877–83), від 1884 – працівник банку у Львові. Писати почав 1863. Друкував оповідання, вірші, статті у г. «Голос народний», «Слово», «Діло», «Учитель», додатку до г. «Буковина», «Неділя», ж. «Ластівка». Автор поет. зб. «Вдова» (Коломия, 1868), істор. поем «Смерть Ярослава Ігоровича» (1868) та «Олекса Довбуш» (1869–71), соц.-побут. повістей-притч із сільс. життя – «Вдовин син» (1868), «Завіщанє» (1889), «Іванчук Моторний, як душу злому запродав» (1873; 1884; обидві – Коломия), «С одною любился, с другою женился» (Л., 1872) та ін. Писав віршов. гуморески, засуджуючи пияцтво, бурж. законодавство («Лагомахія, то єсть війна мужика з заяцем», Коломия, 1898; «Пропасть», 1898), гуморист. оповідання («Пройдисвіт Хвальницький і єго пригоди на суши і на мори» (Л., 1889; за твором «Пригоди барона Мюнгаузена» Р. Распе), казки («Наймит і пес», «Мудра діва-цариця», 1866), пародії. Видав зб. «Мудрагелі. Вимершое племя в незнанім краю. Шесть сказок» (Л., 1888). Автор низки краєзнав. розвідок, зокрема «Церковниї братства на Руси» (1878), «Наша земля» (1884), «Зельман Вольфович: Документи до історії города Дрогобича» (1886), «В 300-літній юбилей Львовской Ставропигії (1886; усі – Львів); праць на істор. теми: «Руско-турецкая война» (1878), «Григорій Яхимович і современное руское движение: Очерк» (1892), «Хроника російско-японской войни в 1904 році» (1904, вип. 1– 9; усі – Львів). Я. Ярославенко написав 1897 музику на вірш В. «Рідна мова». Архів В. зберігається у ЛНБ.

Джерело:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=34690

     Сингаївський Микола Федорович (12 листопада 1936 — 22 лютого 2013) — український поет.

     Народився 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області.

     Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія».

     Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з’явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського.

     У 1958 році побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Панасович Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок — поетичних і прозових, з них — половина для дітей.

     У 1968 році поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» Сингаївський удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського.

     Багато мелодій, написаних на вірші поета, стали «співучими» серед людей: «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру.

     Дмитро Павличко у передмові до збірки пісень «Безсмертник» писав: «Пісні М. Сингаївського близькі до фольклорних, ясні й прості за образною системою, але головне їхнє достоїнство в тому, що вони відбивають зворушення сучасної людини, яка шукає й знаходить основоположні моральні цінності в своєму зв’язку з рідною землею, бачить свою душу крізь чисті джерела того краю, де минулося її дитинство.

     Болгарський народ, його минуле і сучасне, Балканський півострів і легендарна «Шипка», трояндові долини і плодоносна Фракія посідають особливе місце в його творчості. Вона певною мірою знайшла своє вираження у збірці «Лоза і камінь».

     Микола Сингаївський багато подорожував. Об’їхав весь колишній Радянський Союз — від смерекових Карпат до сяючих і туманних Курильських островів, під палючої Кушки до засніженого Мурманська.

     Помер 22 лютого 2013 року.

Основні книги

Земле, чую тебе. 1961

Гроно. 1962

Мої сторони світу. 1963

Моя радиостанция. 1964

Вибрані поезії. 1966

З березнем по землі. 1968

Архипелаги. 1968

Поступ. 1969

Вогневиця. 1970

... Читати далі »

     Леонід Миколайович Талалай народився 11 листопада 1941 року у с. Савинці Савинського району на Харківщині в селянській родині. Життя й творчість українського поета тісно пов'язані з донецьким краєм. У 1956 році його сім'я переїхала на Донбас, у Горлівку. Тут він розпочав свою творчу діяльність.

        Вірші почав складати з п'ятого класу, з 1956 року – друкувався в горлівській міській газеті «Кочегарка». Служити в армії Леоніду довелося в Білорусії й Казахстані в ракетних військах, де він зазнав опромінення, після чого довго й тяжко хворів, але одужав. У віршах Талалая можна вловити ноти глибокого прихованого болю за понівечену молодість, за вкрадену радість. Та й саме відчуття часу в поета, котрий буквально повернувся з того світу, особливе – позбавлене ситуативної марноти.

        У 1967 році в Донецьку вийшла перша збірка його творів «Журавлиний леміш». Тоді ж Леоніда Талалая прийняли до Спілки письменників та на Вищі літературні курси. У 1971 році закінчив Літературний інститут імені Горького в Москві. Повернувшись додому, він був запрошений до Донецька, де очолив обласне літоб'єднання, працюючи з творчою молоддю. У 1976-му році поет переїхав на постійне місце проживання до Києва, де й прожив до кінця життя.

       У 1993 році за збірку поезій "Вибране" Леонід Талалай отримав найвищу літературну нагороду – Шевченківську премію. Також поет був лауреатом премії імені Володимира Сосюри, а з 1967 року – членом Національної спілки письменників України.

        Останні роки поет вів усамітнене життя: жив на дачі, цілий рік купався в озері. Полюбляв рибалити. Якось хвалився, як на Дону спіймав 9-кілограмового коропа. "Я сидів на лавочці в очереті, а за мною спостерігала жабка. Ми з нею подружилися. Я назвав її Цариця", – так розповідав Леонід Миколайович.

        Леонід Миколайович Талалай помер 19 червня 2012 року. Він автор понад десятка поетичних збірок, остання з яких – "Безпритульна течія" (2011) започаткувала нову книжкову серію "Третє тисячоліття: українська поезія".

Джерела:

Біографія:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=1080&type=biogr

https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/talalaj-leonid-biografiya/

https://uk.wikipedia.org/wiki/Талалай_Леонід_Миколайович

Творчість:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=1080&type=tvorch

http://ukr-lit.net/talalaj.html

    ГУ́БІН Леонід (Олексій) Іванович (11. 11. 1926, с. Слов’яносербськ, нині смт Луган. обл. – 21. 02. 1995, Київ) – письменник, журналіст. Член СЖУ (1967), СПУ (1982). Літературна премія ім. В. Короленка (1993). Учасник 2-ї світ. війни. Закінчив ВПШ при ЦК КПУ (1961). Працював у ред. газет у Луганській області (1950–57), на Держтелерадіо (1961–63), Держтелебачення (1963–79), студії «Укртелефільм» (1979–87). Творчість Губіна присвячена переважно історії Донбасу: повість «Первооткрыватель» (Сталино, 1957), документальний нарис «Рудознатец Капустин» (Д., 1970), історичний роман «Камень-уголье» (К., 1981; 1991). Автор збірки оповідань про патріотизм молоді під час 2-ї світ. війни «Вічно живі» (К., 1964; неодноразово перевид.). Серед творів про сучасність – романи «Большие грачи» (Сталино, 1960), «Вишневое око дьявола» (опубл. окремі частини у ж. «Радуга», 1991, № 10; про Чорноб. катастрофу), збірник повістей «Свадьбы играют в конце лета» (К., 1986). У 2001 у Києві вийшла книга поезій «Обома половинами серця – Обеими половинами сердца», яка містить раніше не опубліковані вірші українською та російською мовами. Написав кілька сценаріїв документальних фільмів, зокрема «Іван Микитенко» (у співавт. з О. Микитенком), «За рекою, за Луганской», «Заводу в наследство», «Уголь. Наши заботы», низку науково-публіцистичних статей, опублікованих у журналах «Вокруг света», «Радуга», «Україна».

Джерело:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=32224