Павло Юхимович
Ключина народився 8 вересня 1914 року в селі Великий Самбір Чернігівської
губернії Конотопського повіту. Він був дев’ятою дитиною в сім’ї.
Село початку ХХ століття, як і вся держава, переживало трагічні події:
світова війна, революція, громадянська війна. Про цей період сам П. Ключина
писав: «Через три роки після мого народження сталося те, що говорила над моєю
колискою мати: цар випав із свого трону. Не стало царя — мені байдуже. І за
вухом не засвербіло. Як там люди живуть без нього — то діло не мого розуму.
Того ж року серед зими помер батько… Підростав, спинався на ноги, здивованими
очима дивився на незрозумілий мені світ.
З навчанням я запізнився трохи. Дві зайві зими просидів на печі. Бо не було
ні чобіт, ні теплого піджака. У третій клас прийшов переростком … Таких, як я,
було півкласу».
У школі зародився потяг до книги, який став основою всього життя. Читав
усе, що потрапляло під руку.
Пізніше захоплювався творами Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, своїх
сучасників — П. Тичини, В. Сосюри, М. Семенка, О. Олеся. Зачитувався «Чорною
радою» П. Куліша, творами Д. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, «Історією
України» М. Аркаса.
Пізніше, за свідченням рідних, коли бували «тайні вечори спогадів», як їх
називали в сім’ї, міг годинами читати улюблені твори. У 20-х роках особливо
захоплювався тим, що стосувалося України, її минулого й сучасного. Хотілося іти
в ногу з часом.
П. Ключина разом з кількома друзями спробував провести в селі
«українізацію»: хотіли виконати пофарбований дубовий стовп, що зберігся,
мабуть, ще з часів Катерини II, на якому було написано: «Великий Самбург.
Крестьянских дворов… Пахотной земли …десятин». Спроба зазнала невдачі, але мала
продовження.
Десь у 35-му, коли вже вчителював у рідному селі (по закінченні школи (1931
рік) був направлений на короткотермінові вчительські курси й кілька років
працював у сусідній Соснові), викликали до сільської ради, де вже знаходився П.
Нечипоренко (старший друг) з декількома юнаками і якісь військові. Час був
тривожний: згортання українізації, початок репресій, голод, зникали люди,
похитнулася віра у світле, добре, у душі поселявся страх і ненависть. І ось,
можливо, їхня черга. З бібліотек вилучали деякі газети, книги, з деяких
виривали аркуші. Їх як активних читачів розпитували незрозуміло про що кілька
днів. Усім заборонили виїзд із села, згадавши «українізацію».
Через деякий час улаштувався на роботу в селі Юрівка в сусідньому районі. У
школі викладав географію, історію, українську мову й літературу.
Коли почалася війна, добровільно пішов на фронт. Чого надивився, що
пережив, не розповідав. Був поранений у 1943 році.
Після госпіталю повернувся додому. Відразу ж пішов до школи.
Почав друкувати свої твори в періодичній пресі. Але час був такий, що ім’я
Сталін не сходило зі шпальт. Тому також славив партію, Сталіна, народ. А душу
тягло до лірики. Усе частіше в центральних часописах з’являються ліричні вірші
з підписом П. Ключник або П. Чарський.
Закінчення війни й перемога нічого не змінили в моральному обличчі
суспільства. Усе ті ж ідейні догми, свавілля керівної сили, провокації. Та ще
Соловки, Сибір. Доводилося виживати. Майже тридцять років П. Ключина трудився
на педагогічній та літературній ниві одночасно, був активним у громадському
житті.
З 1965 по 1969 рік працював власним кореспондентом газети «Ленінська
правда». А з 1969 року — старший науковий співробітник Роменського краєзнавчого
музею. Він дослідив багато маловідомих сторінок з історії нашого міста.
Помер Павло Ключина після тяжкої тривалої хвороби 2 червня 1972 року в
місті Ромни, де й похований.
Джерела:
|
