18 травня, в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримських татар, а також як День боротьби за права кримськотатарського народу.

Саме цього дня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. Так, під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 тис.14 осіб. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь».

Загалом, згідно з інформацією, всього з Криму за перші два дні вигнано 191, 44 тис. осіб. Окремо 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом двох днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли в Узбекистан і сусідні райони Казахстану, Таджикистану і в деякі регіони РРФСР.

У результаті депортації загинуло 46% чисельності кримськотатарського населення, серед яких половина - це діти до 18 років.

12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Джерело:

https://www.unian.ua/society/10121639-v-ukrajini-vidznachayut-den-pam-yati-zhertv-genocidu-krimskotatarskogo-narodu.html

Шановні  друзі, партнери, колеги!!!

Прийміть найщиріші вітання з світлим Христовим Воскресінням.

Хай лине увись передзвін великодній,

І кличе молитва душу в політ!

Хай зійдуть на землю щедроти Господні

І крила розгорне оновлений світ!

З Воскресінням Христовим

щиро Вас вітаємо!

Жити в радості й любові

від душі бажаємо!

Запашною нехай буде Великодня Паска

І до віку буде з Вами світла Божа ласка!

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Щиро, колектив бібліотеки.

Шановні наші користувачки, колежанки, подруги, партнерки!
Щиросердно вітаємо вас з

Міжнародним жіночим днем 8 березня!

Бажаємо весни в душі, тепла, миру та затишку в оселі, гармонії, щастя та любові!

Хай 8 березня в календарі буде́ щодень,

А у душі завжди 16 років,

Нехай життя складається лиш з задоволень та натхнень,

І щастя буде ближче кожен день на кілька кроків!

Колектив Рокитнівської ЦРБ.

Друзі, колеги, партнери...!

Від щирого серця хочемо привітати Вас з Різдвом Христовим!

Хай ангел торкнеться вас ніжно крилом,

Зігріє вам серце різдвяним теплом.

Хай радість, кохання наповнять ваш дім,

Оселяться щастя і спокій у нім!

Доброї долі, достатку доволі,

Смачної куті та добра у житті.

Хай Бог з Вами буде завжди і усюди,

Хай всім помагає – Христос ся рождає!!!

З повагою, колектив КЗ «Рокитнівська ЦБС».

Друзі, колеги, партнери...!

Вітаємо Вас з Новим 2019-м роком.

Хай буде Новий Рік схожий на диво,
Щоб кожен день жилось щасливо!
Щоб здійснилися задуми і мрії,
І щастям повнились надії!

Зичим сонця та світлих надій,
Миру й втіхи на кожному кроці,
Також здійснення планів і мрій
У прийдешньому 2019 році!

Хай біда проходить боком,
з Новим щастям, з Новим роком!

З повагою, колектив КЗ «Рокитнівська ЦБС».

Офіційно Всесвітній день Доброти був заснований в 2000 році.

Дуже доброю традицією для багатьох країн стало щорічне святкування 13 листопада Всесвітнього дня Доброти (World Kindness Day), датою для якого був вибраний день відкриття в 1998 році в Токіо 1-ї конференції Всесвітнього руху доброти (World Kindness Movement), передає Ukr.Media. В даному заході брали участь представники Австралії, Канади, Японії, Таїланду, Сінгапуру, Великобританії і США (пізніше до Руху приєдналися й інші країни).

Сама організація «Всесвітній рух доброти» була створена в Японії роком раніше, в 1997-му, і зібрала під свої прапори» однодумців руху доброти з різних країн – волонтерів та добровольців, які з року в рік невпинно діють по всьому світу і своїми справами надихає людей на здійснення добрих вчинків. І сьогодні приєднатися до них можуть всі бажаючі зробити добрий, щирий, благородний вчинок. Тим більше, що основне спілкування учасників Руху відбувається за допомогою інтернету, де на своїх ресурсах вони розповідають про ідеї благих справ і способи їх втілення.

До речі, у Руху є свій офіційний документ – «Декларація доброти», яка говорить: «Ми визнаємо фундаментальну важливість простої людської доброти, як основної умови доставляє задоволення і осмисленого життя, і цим документом проголошуємо створення Всесвітнього руху доброти. Ми будемо прагнути об'єднатися через організації в кожній країні і з допомогою створення всесвітньої мережі, і створити більш добрий і більш повний співчуття світ».

Саме учасники цієї організації і запропонували створити таке чудове свято. Офіційно Всесвітній день Доброти був заснований у Сінгапурі 18 листопада 2000 року на 3-й конференції Руху доброти.

Не секрет, що в сучасному високотехнологічному і швидкісному світі все частіше людські почуття та моральні якості відходять на другий план, і зокрема – доброти серед нас стало набагато менше – цей факт, на жаль, очевидний. Тому сьогоднішнє свято – ще один привід згадати про такій якості і категорії людських відносин як Доброта і об'єднати існуючі в різних країнах руху за доброту, щоб допомогти людям усвідомити, що робити добро – це зовсім нескладно, а результат у добрих справ і вчинків колосальний.

Ще одна мета Всесвітнього дня Доброти, за словами його засновників, – сприяти об'єднанню різних націй, незважаючи на мовні та культурні відмінності. Адже тільки на основі щиро добрих справ і вчинків можна досягти єдності і взаєморозуміння, зберігши при цьому самобутність і унікальність.

Більше за посиланням - https://ukr.media/culture/331011/

Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва Відзначається щорічно відповідно до Указу Президента України № 1209/2011 від 30.12.2011 р. (зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 717/2013 від 30.12.2013 р.)

Відвідуючи бібліотеки, будинки культури, музеї, театри, кінотеатри та інші заклади культури, ти зустрічаєш привітних, усміхнених, доброзичливих людей, які вносять свій вклад у відродження української національної культури, розвиток народної творчості, ведуть активну культурно просвітницьку діяльність.

Культура робить людину особистістю; незримою силою вона формує національну спільність, робить нас неповторними, несхожими на інших. Дякуючи щоденній праці клубників, викладачів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів, бібліотекарів, фахівців музейної справи невтомно доглядаються джерела духовності, правди і краси. Дякуючи творчому неспокою та громадському подвижництву майстрів культури та мистецтв народна та професійна культура рясно вродила вагомими духовними здобутками. Тож ставлення до працівників культури – це індикатор суспільного благополуччя.

Нашій громаді потрібна сучасна конкурентноздатна культура, звернена до майбутнього, але укорінена в могутні традиції. Хай вона буде відкритою і доступною кожному. Віримо, що професіоналізм та душевність наших працівників будуть успішно на це працювати.

Сердечно вітаємо з Всеукраїнським днем працівників культури та аматорів народного мистецтва – всіх, хто присвятив себе благородній справі – зберігати, розвивати і відтворювати безцінні духовні скарби нашого народу.

Хай щастить Вам усім у творчості і особистому житті. Зі святом!

Ода культпрацівнику!

Працівники культури люди особливі,

Бо душі їхні ніжні і вразливі:

Бува сльозинка випадково блисне,

Бо хтось його задіне ненавмисне.

Напруженість дає себе взнаки,

Бо в їхньому житті все навпаки -

Коли уся країна щось святкує,

Тоді культпрацівник працює,

Коли вночі усі лягають спати,

Культпрацівник почне вірші писати...

... Читати далі »

ПРИЛЮК Дмитро Михайлович  (1918 – 1987). Народився 8 листопада 1918 р. у с. Божиківці Дераяснянського району Хмельницької області. Після закінчення у 1937 р. Божиківської середньої школи навчався у Харківському комуністичному інституті журналістики, був аспірантом на кафедрі, очолюваній на той час визначним українським мовознавцем Л. Булаховським, Харківського державного університету, одночасно редагував багатотиражну газету Харківського комуністичного інституту журналістики.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Д. М. Прилюк перебував на Південно-Західному фронті, потім навчався на курсах політичного складу запасу при Військовому окрузі, був заступником командира стройової роти по політичній частині 145-ї особливої бригади 3-ї ударної армії Калінінського фронту, вчився та викладав тактику у Харківському вищому авіаучилищі штабних офіцерів у м. Алма-Аті.

Після демобілізації Дмитро Михайлович тривалий час працював кореспондентом і редактором вінницьких, полтавських і київських обласних газет. Завершив Д. М. Прилюк свою суто журналістську кар'єру 1958 р. у республіканській газеті «Колгоспне село» (нині «Сільські вісті»). І скрізь, де працював Дмитро Михайлович, його згадували добрим словом через роки і роки. Бо був він не лише редактором, а й чуйним наставником-вихователем. Певно, саме тому Д. М. Прилюку запропонували навчати підростаючу зміну на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Понад чверть століття свого життя віддав Дмитро Михайлович підготовці фахівців-журналістів. Працював виконувачем обов'язків доцента, старшим викладачем, доцентом, професором, завідувачем кафедри теорії та практики партійно-радянської преси, завідувачем кафедри журналістської майстерності та літературного редагування. Протягом 1965- 1969 і 1972-1982 рр. його обирали деканом факультету журналістики. Вже працюючи в університеті, Дмитро Михайлович у 1968 р. захистив кандидатську і 1977 р. - докторську дисертацію - «Общественное назначение журналистского произведения».

Незважаючи на велике адміністративне навантаження, Д. М. Прилюк постійно читав студентам по кілька спецкурсів — «Теорія і практика партійно-радянської преси», «Основи журналістської майстерності», «Майстерність публіциста», «Сатира і гумор в газеті», «Фейлетон», «Газета і життя», «Публіцистична творчість».

З приходом Дмитра Михайловича Прилюка на факультет і завдяки його старанням журналістський заклад перетворився на потужну і злагоджено функціонуючу структуру з трьома формами навчання (стаціонарною, заочною, вечірньою), у складі якої постало п'ять (замість двох) кафедр, запрацювали такі важливі підрозділи, як фотолабораторія (саме з неї і почалося зміцнення матеріально-технічної бази факультету), відтак навчальні радіо- та телестудія, клас машинопису, кабінет журналістики, навчальна друкарня, з появою якої пожвавилося видання навчально-методичної літератури. Згодом налагодився випуск факультетської газети «Молодий журналіст» - бойового побратима традиційних стіннівок «Слово - зброя», «Екран новин», курсових «Блискавок» і «Бюлетенів». Окрасою тематичних стендів стали й постійно діючі фотомонтажі та фотовиставки кращих студентських робіт.

У журналістську науку Д. М. Прилюк увійшов як один із кращих її теоретиків і основоположників української школи журналістики. Визначальними віхами на шляхах її становлення стали його фундаментальні твори: двотомний підручник «Теорія і практика журналістської творчості», «Мистецтво писати», «Спостереження і дослідження фактів журналістом» тощо. Вони сприймалися громадськістю як помітні явища в освітянсько-науковому процесі, мали широкий резонанс, дістали схвалення і високу оцінку в науковців журналістських закладів нашої країни, за кордоном. Бо автор їх у своїх теоретичних студіях завжди йшов від живої редакційної практики, в тому числі й своєї власної, вміло аналізував надбання вітчизняної журналістики, критично осмислював набутий досвід і вже на основі цього робив наукові узагальнення, висновував певні закономірності, тенденції, критерії. Його підручниками і нині послуговуються викладачі та студенти журналістських навчальних закладів України, близького й далекого зарубіжжя.

... Читати далі »

День журналіста щорічно відзначається в Україні 6 червня - в день прийняття Спілки журналістів України в 1992 році до Міжнародної федерації журналістів. Відповідний Указ Президента України № 251/94 був підписаний 25 травня 1994 року.

День журналіста - це не тільки професійне свято працівників засобів масової інформації. Це свято загальнонародне, тому що важко уявити сучасне суспільство без інформації, без засобів її передачі, без професійного погляду на події та факти нашого життя.

Шановні журналісти. Прийміть щирі вітання з нагоди професійного свята.

Журналістика є однією з головних підвалин, на яких ми будуємо демократичну державу та утверджуємось як сучасна європейська нація. Журналісти - майстри слова, які не творять матеріальних цінностей, але саме вони великою мірою формують свідомість громадянина, його характер, поведінку, вчинки, активну життєву позицію.

Завдяки Вам, шановні журналісти, мільйони читачів, глядачів і слухачів оперативно отримують об’єктивну, правдиву інформацію. Ваші матеріали поповнюють яскравими, незабутніми сторінками літопис нашої держави. На Вас покладена важлива місія - стояти на сторожі демократії, професійно, самовіддано і чесно служити своїй справі, своєму народу на благо України.

З Днем журналіста, дорогі друзі!

Міцного здоров’я Вам, натхнення, творчих здобутків в ім’я утвердження демократичних принципів у державі.

Джерело:

https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=129

Народився Олесь (Олександр) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 р. у робітничому селищі Ломівка на лівому березі Дніпра на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) в родині Тетяни та Терентія Біличенків. Олесь Гончар згадував: «Народився, певне, не 3 квітня, а десь біля Трійці, бо Шура - сестра — каже, що бігала мене шукати в картоплі (де мене знайшли) і картопля була вже велика. Отже, метрики, видно, вже пізніше тато зробили по Щуриних (бо вона народилася 4 квітня)». Коли Терентій Сидорович, солдат, повернувся після Першої світової війни, у нього на грудях золотом сяяли два георгіївські хрести. Недовго тривало щастя родини. Через три роки після війни, надірвавшись на будівництві нової хати, померла мати. Незабаром в хаті вже була мачуха. «Вона, мачуха, всі роки порядкувала в хаті, а не георгіївський кавалер», — зізнався на схилі літ письменник. На щастя, малого Сашка забрав дядько Яків. Дитинство майбутнього письменника минало в родині дідуся й бабки (слобода Суха на Полтавщині), в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Чому ж Гончар? «Материн брат, дядько Яків (Гончар), повів у школу, як настав час, і записав: Гончар. Ось і усе. По-маминому, бабусиному, дідусевому... Так і прижилось», — пояснював Олесь Терентійович.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як  громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт. Улітку 1942 року на Білгородщині Олесь Гончар, як і тисячі солдатів, опинився у фашистському полоні, звідки був звільнений у 1943 році.

І знову О. Гончар на фронті. Кіровоградщина, Надбужжя, Бессарабія, Румунія, Трансільванія, Чехія, Австрійські Альпи, Дунай, Словаччина. Орден

Червоної Зірки, орден Слави, три медалі «За відвагу». Мінометник («Просився у розвідку, послали в мінометники»). Звання — старший сержант.

Воєнні умови були не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів».

Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки. У цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде». У 1946-му, долаючи навчальні цикли екстерном, із відзнакою захистив дипломну роботу «Новели В. Стефаника» у Дніпропетровському університеті, був запрошений в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка в Києві, але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).

З 1946 р. — член Спілки письменників України. Високу оцінку роману «Прапороносці», відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, Остап Вишня.

Післ ... Читати далі »