«Любов до рідної землі не дається з материнським молоком, вона виховується»: інтерв’ю з рокитнівським краєзнавцем та журналістом Юрієм Хмельовським

Юрій Хмельовський – краєзнавець, журналіст, вчитель географії, керівник гуртків, організатор туристсько-краєзнавчих екскурсій, експедицій, змагань та велоквестів. Автор краєзнавчих нарисів про заповідні куточки та минувщину Рокитнівщини. Нещодавно вийшла книжка Юрія Хмельовського «На межиріччі Льви та Ствиги». Ми зустрілися з автором, щоб почути як створювалася книга. А також дізнатися звідки він родом, коли почав цікавитися та вивчати історію Рокитнівщини, які найближчі літературні, туристичні та життєві плани.

– Пане Юрію, розкажіть коротко про себе, звідки родом, хто Ви за професією, коли почали займатися науковою та краєзнавчою діяльністю?

 – Я не корінний рокитнівчанин, оскільки народився на Млинівщині, де зустрілися мої батьки після навчання у Рівному. Мама родом з Дніпропетровщини, на Полісся потрапила вимушено, під час голоду 1946 року. Батько народився під Славутою в українізованій польській родині простих селян. Дід Людвиг був мобілізований в 1944 році й відразу загинув у прибалтійських болотах. До Рокитного я потрапив у 4-річному віці, тобто все своє свідоме життя прожив на Рокитнівщині. Навчався у першій школі смт. Рокитне, згодом закінчив природничо-географічний факультет Луцького педінституту. Трудову діяльність розпочав на посаді вчителя географії у Борівській школі, а згодом був переведений до колективу Рокитнівської школи №2, де й працюю донині. Викладаю географію, образотворче мистецтво та є керівником туристсько-краєзнавчого гуртка.

До краєзнавства я прийшов наступним чином. Спочатку захопився туризмом, до речі, ще зі студентської лави. Вже в перший рік своєї роботи у Боровому почав водити дітей у походи. На початку дев’яностих років опрацював всю, існуючу на той час, краєзнавчу літературу рівненських письменників та журналістів, особливо Григорія Дем’янчука, Євгена Шморгуна, Георгія Сербіна, Петра Ричкова тощо. Мене дуже зачепило, що Рокитнівський район увагою краєзнавців був обділений

Поступово почав поєднувати спортивний туризм із краєзнавством, разом із директором В.П. Близнюком започаткували у школі унікальну на теренах Рівненщини 2-денну спортивно-туристичну гру «Беркут» з елементами краєзнавства, яку проводили 15 років поспіль на Чорному озері. Згодом участь гуртківців у різних туристсько-краєзнавчих експедиціях, зльотах, конкурсах Малої академії наук, в яких наші діти незмінно ставали переможцями не тільки на обласному, а й на всеукраїнському рівні. Розробив багато місцевих туристських маршрутів, в 2017 році разом із вчителем географії Купельської школи Миколою Павлушенком створили туристську карту Рокитнівщини. З 1996 року почав регулярно друкуватися у районній газеті, через деякий час став редактором краєзнавчої сторінки «Журавлинний край», яка в 2014 році змінила свою назву на «Вічний поклик». Останніми роками, співпрацюю з викладачами Східноєвропейського університету ім. Л. Українки м. Луцька, публікуємось в українських та іноземних наукових виданнях. Всі напрацювання пов’язані з Рокитнівщиною. Ось саме так, якщо коротко, я прийшов до краєзнавства.

– На сьогодні Ви автор, чудового краєзнавчого видання. Що, підштовхнуло, надихнуло Вас на видання книжки? Адже всі ми розуміємо, що це дуже клопітка праця, яка вимагає багато часу та фінансової підтримки.

–  Звичайно, що бажання поділитися своїми напрацюваннями з земляками. Скажу відверто, що я планував це зробити, але трішки пізніше. Але, навесні минулого року, зустрів колишнього учня, людину для якого вислів рідна земля не є порожнім місцем, підприємця Олександра Дежнюка, який прямо заявив: «Юрій Леонідович, вже пора видати книгу, не відкладайте, я допоможу!». Я згодився. Після цієї розмови все закрутилося. Практично вся відпустка пішла на підготовку матеріалів, але я про це не жалкую, адже книга вийшла не поганою, такою як і планував. Тільки прикро, що дві світлини з палацем Розенберга випадково не потрапили до видання. Хочу похвалитися, бо більш такої нагоди не буде, що книга має багато позитивних відгуків, так доцент кафедри видавничої справи і редагування Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Ярослава Прихода, яка придбала дві книги на подарунки для своїх рідних перезвонила і сказала: «Я її тільки взяла в руки й відразу відчула, що ця книга на десятки років…». А ось відгук нашої землячки у вайбері, вчительки Ніни Іванівні з роду Масовців с. Рокитне, яка нині проживає у прифронтовій зоні на Донбасі: «Нещодавно прочитала вашу книгу «На межиріччі Льви та Ствиги» і хочу висловити свої враження. Я наче води напилася з чистого джерела.  Так цікаво і по-новому написано про нашу Рокитнівщину. А я зовсім не так сприймала історичне минуле рідної землі…». Це для мене найголовніше, такі відгуки надають мені натхнення, значить моя праця не була марною. Звичайно, що моє бачення історії рідного краю можливо не сприймається окремими земляками, це цілком природньо, але негативу поки що не почув.

– Як здійснювався власне сам процес написання книги? Які проблеми виникали в процесі історичного дослідження краю.

–  Власне можна відповісти, що цю книгу я писав 25 років, саме скільки років минуло з появи моєї першої статті у районці. У краєзнавстві особливо не розженешся, а ще якщо збираєш інформацію з нуля. Я пишу орієнтовно лише дві, іноді три статті на рік, на більше не вистачає часу і, до речі, краєзнавцем себе не вважаю, я простий аматор, але з досвідом. Вважаю, що краєзнавча журналістика взагалі один з найскладніших літературних жанрів, якщо до цього відноситися професійно, оскільки вимагає великого підготовчого періоду та й хисту, щоб свої розвідки популярно довести до читачів. У першу чергу потрібно опрацювати літературні джерела, якщо вони є, поспілкуватися з очевидцями подій, при необхідності самому ознайомитися із досліджуваною територією, познімкувати тощо. Беспосередньо саму статтю я пишу не довго, максимум декілька днів, оскільки всю інформацію та структуру майбутньої публікації я вже «переварив у голові» ще на підготовчому періоді.

Полюбляю досліджувати міжвоєнний період в історії нашої землі, як найбільш невідомий, писати на тонесенькій межі географії з історією, етнографією, або накладати одну науку на іншу, моделювати розвідки на сучасність, так виходить цікавіше для читачів. У царині краєзнавства Рокитнівщина відстала від деяких районів Рівненщини на років 15-20. На це є ряд причин, проте не будемо сьогодні про це. Але останнім часом все частіше з’являються цікаві краєзнавчі розвідки рокитнівчанина Миколи Трубілка, історика з Сехів Руслана Лобура та кандидата історичних наук з Борового Олександра Дарованця. У минулому році вийшла з друку книга «Томашгород» за авторства О.В. Горпиніч та Г.І. Близнюк із досить несподіваною та цікавою інформацією, а не задовго до цього книга тієї ж Ганни Близнюк «Осницьк». Знаю, що й інші земляки мають змістовні напрацювання, але чомусь не хочуть ділитися з іншими. Патріотизм не передається з материнським молоком, він виховується. Ви погляньте скільки є польських сайтів про Волинь та Полісся, де вони ностальгують за східними кресами, скільки там за державний кошт надруковано книг. Це означає лише одне, держава діє стратегічно, далекоглядно. А в нас взагалі немає ніякої стратегії, ми живемо просто сьогоднішнім днем.

– Якими першоджерелами користувалися під час написання книги?

– Нині стало набагато легше з пошуком першоджерел. Інтернет з оцифрованими документами та доступом до архівів завжди стане в нагоді. А ще, років 20 тому, доводилося їздити до Києва в бібліотеку ім. Вернадського, сканувати окремі книги, переглядати та ксерити матеріали Житомирського та Рівненського обласних архівів. Взагалі з першоджерелами було дуже складно, польські довоєнні архіви не збереглися, а рокитнівчани-українці не залишили після себе жодних письмових спогадів про життя у міжвоєнний період. Ніхто не розумів, яка відмінність між селом Рокитне та містечком, як будувалася гута, розбудовалося Нове місто, чим займалися та як жили звичайні люди, що таке польські осади, Голокост, «Поліська Січ», якого року будівництва наші церкви і т.п. Матеріал до книги збирався по зернині. Я вам більше скажу, якби не спогади колишніх жителів містечка польської та єврейської національностей, основні віхи довоєнного життя на Рокитнівщині та в містечку зокрема, відтворити було б проблематично.

– В ході своєї історико-дослідницької роботи Ви багато спілкувались з старожилами. Яка розповідь, розповіді Вам запам’яталась найбільше, є для Вас цінною?

– Так заведено, що найбільш пам’ятаєш те, що було вперше. Ось, і в мене перша зустріч з краєзнавцем з с. Рокитне Іваном Вознюком, вже на жаль давно покійним, стала знаковою, після якої я вже остаточно загорівся пошуками. Це був дивовижний і цікавий співрозмовник, і до речі все, що він говорив, згодом вдалося документально підтвердити. Я ще й нині зберігаю нотатки тієї розмови на пожовклому папері. Так для прикладу, він дитиною був свідком, як німці на мотоциклах вперше приїхали з Сарн до Рокитного, а місцевий фольксдойче Рецлав організував їх урочисту зустріч з хлібом і сіллю біля старої школи у с. Рокитне, яка розташована поряд церкви. Це було 15 липня 1941 року. Розповідав, і про урочисту ходу січових стрільців отамана Бульби-Боровця, разом з священниками та хоругвами через все містечко до Свято-Успенської церкви с. Рокитного. Це була небачена подія для Рокитного, такого емоційного піднесення не було ніколи, адже це була перша українська влада на Поліссі. Пригадував, як люди зустрічали січовиків квітами та вигуками «Слава Україні!». Я спілкувався з багатьма людьми, але мушу визнати, що найбільш цікавими та змістовними були зустрічі з рокитнівчанками Інною Щедріною, Оленою Боровіковою, Антоном Козлом з Нетреби. Репортажі розмов із цими людьми є в моїй книзі.

– Хто був Вашою музою, підтримкою, першим читачем?

– Мушу визнати, що я свою музу ніколи не бачив, але уявляю її подібною до Лесиної Мавки. А живе вона напевне, десь на старій розлогій соснині з вуликом-дуплянкою, або в якійсь заболоченій місцині, посеред смарагдового килиму мохів із жаринками журавлини. І поки що, її чари на мене діють, не знаю як буде надалі. А якщо серйозно, то першим моїм читачем завжди є дружина. Ми разом читаємо, редагуємо, вносимо правки. Дочку Оксану, журналістку за фахом, я ніколи до цього не залучаю, адже вона весь час в роботі. Бути водночас координатором найбільшої книжкової виставки країни «Книжкового Арсеналу» і співзасновником та головним редактором порталу «Читомо» надзвичайно складно, відповідально і я це розумію. Вона, до речі, частенько мене критикує: «Татку, ти не по-сучасному пишеш…». Я ж їй у свою чергу відповідаю приблизно так: «Мені, що лаятись чи використовувати сленгову лексику в краєзнавчих нарисах, як це нині роблять молоді літератори…».

– На Вашу думку, хто може стати краєзнавцем, і що для цього потрібно?

– Відповім коротко, краєзнавцем може стати будь-яка людина, незалежно від професії, з відповідним багажем знань та елементарним хистом до пера, яка любить свою землю, можливо трішки більше, ніж оточуючі та має здатність до подвижництва. Ти розумієш, що ця діяльність займає багато твого часу, ти на цьому не заробиш ніяких матеріальних благ, швидше навпаки, але якась внутрішня сила все ж таки спонукає тебе це робити.

– Які у Вас найближчі літературні, туристичні, життєві плани?

– Не хочеться загадувати наперед, життя непередбачувана штука, але Микола Трубілко, в одному з останніх номерів районки, дав мені наказ – видати другий том «поліської енциклопедії». Я дуже поважаю цю людину, тож наказ взяв під козирок і вже на святах почав працювати над 14 випуском краєзнавчої сторінки «Вічний поклик». Десь за місяць-півтора здам для публікації.

На весну планую з юними туристами здійснити велоекспедицію до с. Нетреба, де моя давня знайома пані Єва Шеремет пообіцяла познайомити нас з деякими принадами околиць. Давно прагнемо відвідати закинутий хутір Гать біля с. Блажеве, а в серпні місяці здійснити подорож Прикарпаттям.

Будемо намагатися з дружиною все ж таки віднайти кошти і відкрити історико-етнографічний музей на базі Рокитнівського ліцею №3, всіяко сприяти будівництву Свято-Володимирської церкви. Маємо присадибну ділянку, де вирощуємо всього потрошку. Останніми роками захопився вирощуванням столових видів винограду. Культивую вже 15 сортів. А ще в нас на Здолбунівщині є старенькі батьки дружини, які мабуть забули скільки їм років, а їм вже під 90, оскільки ще дуже прагнуть бути господарями. Тримають корову та свиней, тож мусимо і там натрудити руки, тож вільного часу в нас практично не буває.

– Що побажаєте нашим читачам?

– Користуючись нагодою хочу подякувати всім землякам, які придбали нашу книгу, це для нас з Олександром Дежнюком є дуже важливо, оскільки маємо плани й на майбутнє. Перебуваючи нині у селищній бібліотеці, серед книг, як не побажати читачам цікавого читання. Зрозумійте, особливо молодь, що на перегляданні тік-токів, інстаграм, «зомбоящиків» ви далеко не заїдете. Тільки читання книг тренує мозок, вчить аналізувати, синтезувати інформацію, розрізняти правду від фейків, робити правильний вибір, розвиває креативність та нестандартне мислення. Все це загалом, надає людині більше можливостей для успішного життя, яке у цивілізованому світі далеко не співвідноситься з надмірним матеріальним багатством. До речі наша книга у двох примірниках вже є у селищній бібліотеці, приходьте, читайте!

Мені здається, що цей рік буде доволі складним і визначальним. Тож, бережіть Україну! Ніколи її не кляніть, адже вона вам нічого невинна, це ми перед нею в боргу, що не так її плекаємо і зміцнюємо, як це необхідно робити. Ми країна вільних людей, тож цінуйте свободу, щоб знову не потрапити у стійло, де нашу історію за нас будуть писати інші народи.

Зичу всім у Новому році миру, поборення ковідної чуми, родинного затишку, добробуту, щастя та міцного здоров’я. Все буде добре!

Розмову записала Лідія Ражик.

PS. Всім, хто має бажання придбати книгу звертайтеся до автора (0664866875), або в магазин «Майстер».