Друзі! Запрошуємо вас 20 січня на годину державності «Майбутня доля мислилась соборно», (до Дня Соборності України).

Місце проведення: читальний зал книгозбірні (другий поверх).

До години державності буде підготовлена книжково-ілюстративна виставка «Соборна. Вільна. Сильна.».

Запрошуємо усіх охочих. Чекаємо на вас вул. Піонерська, 2а.

«Любов до рідної землі не дається з материнським молоком, вона виховується»: інтерв’ю з рокитнівським краєзнавцем та журналістом Юрієм Хмельовським

Юрій Хмельовський – краєзнавець, журналіст, вчитель географії, керівник гуртків, організатор туристсько-краєзнавчих екскурсій, експедицій, змагань та велоквестів. Автор краєзнавчих нарисів про заповідні куточки та минувщину Рокитнівщини. Нещодавно вийшла книжка Юрія Хмельовського «На межиріччі Льви та Ствиги». Ми зустрілися з автором, щоб почути як створювалася книга. А також дізнатися звідки він родом, коли почав цікавитися та вивчати історію Рокитнівщини, які найближчі літературні, туристичні та життєві плани.

– Пане Юрію, розкажіть коротко про себе, звідки родом, хто Ви за професією, коли почали займатися науковою та краєзнавчою діяльністю?

 – Я не корінний рокитнівчанин, оскільки народився на Млинівщині, де зустрілися мої батьки після навчання у Рівному. Мама родом з Дніпропетровщини, на Полісся потрапила вимушено, під час голоду 1946 року. Батько народився під Славутою в українізованій польській родині простих селян. Дід Людвиг був мобілізований в 1944 році й відразу загинув у прибалтійських болотах. До Рокитного я потрапив у 4-річному віці, тобто все своє свідоме життя прожив на Рокитнівщині. Навчався у першій школі смт. Рокитне, згодом закінчив природничо-географічний факультет Луцького педінституту. Трудову діяльність розпочав на посаді вчителя географії у Борівській школі, а згодом був переведений до колективу Рокитнівської школи №2, де й працюю донині. Викладаю географію, образотворче мистецтво та є керівником туристсько-краєзнавчого гуртка.

До краєзнавства я прийшов наступним чином. Спочатку захопився туризмом, до речі, ще зі студентської лави. Вже в перший рік своєї роботи у Боровому почав водити дітей у походи. На початку дев’яностих років опрацював всю, існуючу на той час, краєзнавчу літературу рівненських письменників та журналістів, особливо Григорія Дем’янчука, Євгена Шморгуна, Георгія Сербіна, Петра Ричкова тощо. Мене дуже зачепило, що Рокитнівський район увагою краєзнавців був обділений

Поступово почав поєднувати спортивний туризм із краєзнавством, разом із директором В.П. Близнюком започаткували у школі унікальну на теренах Рівненщини 2-денну спортивно-туристичну гру «Беркут» з елементами краєзнавства, яку проводили 15 років поспіль на Чорному озері. Згодом участь гуртківців у різних туристсько-краєзнавчих експедиціях, зльотах, конкурсах Малої академії наук, в яких наші діти незмінно ставали переможцями не тільки на обласному, а й на всеукраїнському рівні. Розробив багато місцевих туристських маршрутів, в 2017 році разом із вчителем географії Купельської школи Миколою Павлушенком створили туристську карту Рокитнівщини. З 1996 року почав регулярно друкуватися у районній газеті, через деякий час став редактором краєзнавчої сторінки «Журавлинний край», яка в 2014 році змінила свою назву на «Вічний поклик». Останніми роками, співпрацюю з викладачами Східноєвропейського університету ім. Л. Українки м. Луцька, публікуємось в українських та іноземних наукових виданнях. Всі напрацювання пов’язані з Рокитнівщиною. Ось саме так, якщо коротко, я прийшов до краєзнавства.

– На сьогодні Ви автор, чудового краєзнавчого видання. Що, підштовхнуло, надихнуло Вас на видання книжки? Адже всі ми розуміємо, що це дуже клопітка праця, яка вимагає багато часу та фінансової підтримки.

–  Звичайно, що бажання поділитися своїми напрацюваннями з земляками. Скажу відверто, що я планував це зробити, але трішки пізніше. Але, навесні минулого року, зустрів колишнього учня, людину для якого вислів рідна земля не є порожнім місцем, підприємця Олександра Дежнюка, який прямо заявив: «Юрій Леонідович, вже пора видати книгу, не відкладайте, я допоможу!». Я згодився. Після цієї розмови все закрутилося. Практично вся відпустка пішла на підготовку матеріалів, але я про це не жалкую, адже книга вийшла не поганою, такою як і планував. Тільки прикро, що ... Читати далі »

Друзі. Підшукали для вас декілька порад, як виробити в себе звичку до читання:

1. Виділяйте час для читання. Почніть читати хоча б мінімум по 20 хвилин в день. Вибирайте той час доби, коли вам буде найзручніше зайнятися читанням – зранку під час сніданку, чи в обідню перерву, можливо під час поїздок в громадському транспорті, або ж перед сном. Головне вибирайте ті моменти, коли імовірність того, що вас щось відволіче, буде малою.
2. Вибирайте літературу до свого смаку. Щоб виробити любов до читання, краще почати читати книги того жанру, який вам до вподоби. Якщо любите любовні романи або пригодницькі детективи, починайте з них. Поступово, коли читання стане для вас приємним заняттям, ви зможете додавати до свого арсеналу літературу інших жанрів.
3. Розвивайте свої літературні смаки. Так ви познайомитеся з новими ідеями, інформацією та літературними стилями, і можливо відкриєте для себе нові інтереси. Якщо ви читаєте виключно художню літературу, не бійтесь спробувати щось нове із стилю найково-популярної літератури. І навпаки.
4. Ставте книгу на видне місце, або ж носіть її з собою. Так у вас виникатиме бажання прочитати хоча б декілька сторінок на день. Особливо якщо у вас є вільні 5-10 хв, наприклад коли ви очікуєте в приймальні у лікаря або в салоні краси. А читаючи по 50 сторінок на день, ви зможете за тиждень прочитати 1 книгу середнього розміру, а за місяць – цілих чотири.
5. Якщо ви любите читати в дорозі, або ж тягати з собою паперову книгу вам не зручно, – читайте електронні книги. З розвитком цифрових технологій і появою електронних книг процес читання став набагато мобільнішим. Тепер ви з легкістю можете загрузити додаток для читання книг, підібрати цікаву вам книгу, і насолоджуватися читанням. Таким чином, ціла електронна бібліотека у вас під рукою, адже більшість видавництв пропонує електронні варіанти своїх книг. Головне, не забувайте робити регулярні перерви, щоб ваші оченята трохи відпочили від екрану.
6. Створіть власний ритуал читання. Придумайте для себе ритуал, який приносить гарний настрій і допомагає зміцнювати звичку до читання. Знайдіть спокійне місце, де вас не будуть відволікати. Це може бути як лавка в парку, так і зручне крісло в кімнаті. Можете приготувати собі щось попити – зелений чай, лате або навіть келих вина. Їсти за читанням не особливо зручно, хіба що ви їстимете щось легеньке – фрукти або горішки.
7. Поставте перед собою мету. Наприклад, прочитати двадцять чотири книги за рік, тобто по дві на місяць. Головне, щоб ваша мета була реалістичною, і викликала у вас бажання рухатись далі. Краще прочитати менше, але з насолодою, ніж гнатись за кількістю.
8. Ведіть записи. Створіть щоденник, в який будете занотовувати ваші думки, які виникли після прочи ... Читати далі »

А. Аудгільд Сульберг.

Хто проти суперкрутих / Пер.  Н. Іваничук . - Львів, Видавництво Старого Лева. – 2016. – с. 208. (Серія: Класні історії).

Дванадцятилітня Анне Беа вважає себе потворою, та й у школі на неї поглядають співчутливо. А дехто, особливо трійко крутелиць із їхнього класу, взагалі відверто з неї глумляться. Тому дівчинка мало з ким спілкується, і якби не найкращий друг Нільс, її життя було б зовсім нестерпним. Але Анне Беа доведеться поглянути в очі своїм найбільшим страхам і дати відсіч суперкрутим.

Книгу в користування можна взяти у фонді абонементу.

ЗАПРОШУЄМО ДО ЧИТАННЯ!

 ЦІКАВОГО ЧИТАННЯ.

Хмельовський Ю.Л.

На межиріччі Льви та Ствиги : краєзнавчі нариси. — Рівне: ТзОВ «ПринтХауз», 2021. — 432 с.

Пропоноване видання є чи не першою спробою систематизувати краєзнавчий матеріал про заповідні куточки та історичне минуле території межиріччя Льви та Ствиги — найбільш заболоченої північно-східної околиці Рівненського Полісся. Через багато причин ця земля довго залишалася білою плямою на географічній мапі України і почала активно досліджуватися лише з початком XX сторіччя. Саме тут, завдяки природно-географічним факторам, найповніше законсервувалися давні традиції народної культури поліщуків, зафіксовані місцевою топонімікою ще з часів князя Ігоря.

У виданні розміщені краєзнавчі нариси автора, які були опубліковані у районній пресі протягом 1996—2021 років. Книжка написана на основі опра­цювання історичних та літературних джерел, спогадів земляків, результатів численних туристичних експедицій гуртківців Рокитнівського ліцею №2 — із пошуками, знахідками та маленькими відкриттями під час цих подорожей.

Видання розраховане на земляків, вихідців з цієї землі, нащадків мі­грантів, шанувальників краєзнавства, любителів активного відпочинку — на всіх тих, хто знає, пам’ятає Рокитнівщину чи лише розпочинає знайомство з нею для здійснення мандрівки.

Книгу в користування можна взяти у фонді читальної зали.

Щиро вдячні автору за книжковий дарунок.

ЗАПРОШУЄМО ДО ЧИТАННЯ!

15 січня 1992 року Верховною Радою України було затверджено музичну редакцію Державного гімну України, автором якої є Михайло Вербицький.

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш поширився серед українофільських гуртків, об’єднаних у громади.

20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання до Архангельської губернії під нагляд поліції.

Композитор Михайло Вербицький написав музику на слова Павла Чубинського.

У 1917—1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР та ЗУНР.

15 січня 1992 р. музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції України. 6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України».

Законопроектом пропонувалося затвердити як державний національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплету і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Закон України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року.

Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

< ... Читати далі »

Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю!На щастя, на здоров'я та на Новий рік,
Щоб уродило краще, ніж торік, -
Жито, пшениця і всяка пашниця,
Коноплі під стелю на велику куделю.
Будьте здорові з Новим роком та з Василем!
Дай, Боже!

     14 січня - Новий рік за старим стилем. Також цього дня християни східного обряду відзначають свято Обрізання Господнього та вшановують пам'ять святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської.

     Святом Василя називають Старий Новий рік і відмічають його 14 січня.
Церковні джерела характеризують Василя як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. Саме йому належить вислів: “Скільки віднімеш від тіла, стільки додаси сили душі”.

    Василя Великого вважали покровителем землеробства, і саме тому цього дня основною обрядовою дією було засівання осель збіжжям.

    За церковними календарем 14-го січня також відзначають свято Обрізання Господнього. Саме тоді за єврейським звичаєм відбувся обряд обрізання Ісуса Христа, після якого дитині й дали ім'я, провіщене ще архангелом Гавриїлом в день передання благої вісті Діві Марії - Ісус.

Лякали дерева й догоджали печі...

    Новорічна ніч (з 13 на 14 січня) вважалася чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв і ритуалів. Існувало повір'я, що опівночі на 14 січня, як і на Великдень, гроші «горять», тож їх можна легко знайти. Під Новий рік, як і на Різдво, носили вечерю - сільській бабі-повитусі, або, як її називали «пупорізці». Зазвичай до неї ходили молоді батьки (жінки і чоловіки), у яких протягом року народилися діти. 

     Під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. А ще випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя”.

     Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири або палицею і промовляв: “Не будеш родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати”. За дерево відповідала дружина: “Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану”. Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев’язувала його перевеслом.

     В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов’язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.

     А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, “щоб не кляла, що не вимащена”. Ніхто в цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть. 
З настанням сутінків по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музика ... Читати далі »

 14 січня 2022 року - 85 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала  (1937-1995), українського письменника.

Феномен Євгена Гуцала — у непохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-які інші види, нехай і корисної, діяльності. 

Народився Є. Гуцало 14 січня 1937 р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

Серед перших книжок Євгена — Біблія. Ще не вміючи читати, хлопець познайомився із цією книгою, яка стала для нього згодом втіленням мудрості. Почувши про Тараса Шевченка, сам почав шукати „Кобзар” і зразу ж відчув магічну силу його слова. Згодом так само зачарований був творами Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника.

Важко сказати, коли відбулася перша проба пера майбутнього письменника. Сам він, жартуючи, згадував: „Здається, я писав завжди”. Якось йому задали писати твір на вільну тему. Українську мову та літературу викладав батько Євгена. І коли він прочитав твір сина, то на весь клас запитав: „Ти оце звідки списав?” У Євгена був і свій „робочий кабінет”: за хатою, у кущах бузку, він сам змайстрував стола з грабових жердин і спекотного літа, сховавшись у затінку, писав там оповідання та вірші, заклеював написане у конверти й надсилав до Києва.

У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві „Радянський письменник” (нині „Український письменник”), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960 р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань „Люди серед людей”. Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: „Яблука з осіннього саду” (1964), „Скупана в любистку” (1965), „Хустина шовку зеленого” (1966), „Запах кропу” (1969) та інші.

Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, описуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози.

Назва першої книжки — „Люди серед людей” — програмова. її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.

У 1960-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями у прозі, з'являються друком дві повісті Є. Гуцала — „Мертва зона” (1967) та „Родинне вогнище” (1968, інша назва — „Мати своїх дітей”).

На початку 1970-х років виходять друком лірико-психологічна повість „Дівчата на виданні”, дилогія „Сільські вчителі” та „Шкільний хліб”.

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: „Олень Август” (1965), „З горіха зерня” (1969), „Дениско” (1973), „Саййора” (1980), „Пролетіли коні” (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. ... Читати далі »

Симоненко К.

2.000.000 кілометрів до мрії / Костянтин Симоненко. — Київ, 2021. — 468 с.

КОСТЯНТИН СИМОНЕНКО — перший українець, який побував у всіх країнах світу. За десять років він подолав більше 2 мільйонів кілометрів, відвідавши всі 193 визнані країни.

У цій книзі Ви не знайдете нудних описів із путівника, а тільки захопливі й пов­ні гумору історії мандрівника, який відвідав усі без винятку країни світу!

Спочатку автор розповість, як правильно готуватися до складних подоро­жей, як вибудовувати логістику, які небезпеки чекають на шляху, і головне — як знайти мотивацію до подорожей на край світу!

Основна ж частина книги — це захопливі пригоди в найбільш рідких і незви­чайних країнах світу, таких як: Сомалі, Мавританія, Ліберія, Еритрея, Гамбія, Чад, Гана, Бенін, Того, Науру, Мікронезія, Вануату, Кірибаті, Палау, Тувалу, Північна Корея, Бутан, Афганістан, Перу, Гайана, Суринам, Перу, Ірак, Ємен і багатьох інших. У книзі більше 300 фотографій, зроблених автором під час подорожей.

Книгу в користування можна взяти у фонді абонементу.

Щиро вдячні автору за книжковий дарунок.

ЗАПРОШУЄМО ДО ЧИТАННЯ!

Щедрий вечір, добрий вечір —

І дорослим, і малечі!

Щастя, радості, любові,

Щоб завжди були здорові,

Вдачу мали гарну й щиру

І жили в умовах миру.

Щоб Господь оберігав,

Вам усе потрібне дав,

Щоб забрав з думок неспокій,

Дав багато мирних років.

     За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), - Щедрий Вечір. Це - залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем - це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об'єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.

     Внаслідок розбіжності, яка існує між  Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.

     У навечір'я Нового року (тепер - 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка...

     Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан - напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це - «Голодна кутя», Богоявленне навечір'я.

     Меланка

     13 січня також називали Меланки або Маланки (за християнським календарем Меланії - знатної римлянки V ст., яка будувала церкви, згодом стала черницею й молитвами творила чудеса). Етнологи твердять, що Маланка - найдавніше українське свято, яке має глибокі прадавні коріння і сягає ще кам'яного віку (неоліту). Бо на західноукраїнських землях Маланка супроводжувалась цікавим театралізованим дійством. Ватаги молоді ділилися на військових персонажів ("старжу") та звіроподібних ("диганію"). Відповідні маски виготовлялися вдома і передавалися у спадок. Очолювали містерію Маланки лідери - "калфи", а кульмінацією була боротьба "ведмедів" - найсильніших хлопців кожного кутка села. "Маланкою" був, як правило, переодягнений дівчиною хлопець. Зазначені персонажі, а серед них були ще й "звізда", "коза", "дід", "циган", музики, міхоноша (все нежонаті парубки) творили т.зв. "живий вертеп" і обходили з щедрівками кожну оселю, бажаючи господарям всіляких гараздів: "Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров'я". Щедрівки, на відміну від колядок, були переважно світськими піснеспівами.

     Народні прик ... Читати далі »