Пота́пенко В'ячесла́в Опана́сович (*21 грудня 1863 (2 січня 1864), село Веселий Кут (Березань) поблизу Миколаєва — †8 серпня 1937, Краснодар, тюрма НКВД СССР) — український письменник і актор.

Жертва сталінського терору.

Народився у шляхетній українській родині козачого походження.

Навчався в юнкерській школі в Петербурзі. В 1883–1900 був актором у трупах Марка Кропивницького та Миколи Садовського. З 1904 жив у Катеринодарі (тепер Краснодар), видавав газету «Нова зоря» (рос. «Новая заря»).

Пережив Голодомор 1932-1933 на Кубані. Але 1937 заарештований групою НКВД та розстріляний ними у краснодарській катівні.

Родина письменника довгий час підтримувала вигадку спецслужб, згідно з якою Потапенко був в'язнем до 1942 року і нібито самі комуністи звільнили його перед приходом німецьких військ і той навіть став сталінським диверсантом «в тилу ворога».

Друкуватися почав з 1885. Писав українською та московською мовами. Автор ліричних віршів, байок, оперних лібретто, а також кількох п'єс, при чому деякі з них ставились на сцені. Майстерні оповідання Потапенка, зокрема про еміграцію українців через безземелля, позитивно оцінював Іван Франко: Дуже споріднений з Коцюбинським щодо вдачі свого таланту являється інший молодий письменник, В'ячеслав Потапенко. В нашій літературі він виступає рідко, але кожде його оповідання - се пластичний і сильний малюнок. Буденні сцени, тисяч раз обговорювані постаті набирають під його пером чару новості, вбиваються нам у пам'ять навзавсігди...

Також критика високо оцінювала його оповідання «Чабан», «Чубатий», «Чарівниця», «Злодій», «Перша карна справа».

Оповідання «На нові гнізда» - це драма переселення українців на Амур, куди у ХІХ столітті діставалися морем, через Одесу, тож і розлучалися із батьками назавжди. Оповідання - пластичне тло для розуміння феномену створення нової України на Далекому Сході - Зеленого клину. Але цим оповідання не вичерпується: у ньому червоною ниткою проходить теза «пропащої української сили», яка калічиться на війнах за інтереси Російської імперії, а її рід змушений шукати собі шматка землі по далекосхідних пустелях цієї імперії. Тим, що залишалися злиднями вдома, утіхою були імперські медалі та поїздки на обіди до Петербурга «щороку на Георгія Побідоносця»: «Григор'євський» хрест не цяцька, недарма москаля величають «кавалером». Хоч його покалічено, а проте - кавалер, а се чоловікові не абищо. Він повік дістає кілька карбованців на рік. У церкву увійде кавалер - усі розступаються, дорогу дають йому. Кавалер стоїть попереду, поруч з панами. Щороку на Георгія Побідоносця каліка-кавалер їде до Петербурга, обідає у дворці вкупі з другими москалями- кавалерами. Він до труни матиме що їсти, і йому не треба пхатися до Амура за шматком хліба. Правда, що його родина бідує, бо який з каліки робітник? Ну, що ж робити, - усіх не нагодуєш!..