Юрій Павлович Береза (* 22 травня 1955, село Городище Шепетівського району Хмельницької області) — український поет-сатирик, гуморист, журналіст. Брат письменника Миколи Берези.

      Юрій Павлович Береза народився 22 травня 1955 р. в с. Городище Шепетівського району Хмельницької області. Закінчив філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту. Займався у літстудії, якою керував М. Кузьменко. Працював вчителем, журналістом. Після закінчення школи працював у місцевому господарстві. Навчався на філологічному факультеті Рівненського педагогічного інституту. Працював учителем української мови і літератури на Рівненщині.

     З 1982 року — на журналістській роботі. Був членом Рівненської обласної редколегії з випуску серії книг «Реабілітовані історією». Друкуватися розпочав зі шкільних років. Його вірші, гуморески, усмішки, повісті публікувалися в республіканських газетах, журналах, у колективних збірниках та альманахах. Автор збірок гумору і сатири «Щастить же людям», «Хронічне нещастя», «Дефіцитний фанат», «Оглядини з виграшем», «Не роззявляйте рота!», «Не вішай носа в шафу!», «Безпрограшна лотерея».

     Лауреат Рівненської просвітянської премії імені Г. Чубая. Лауреат премій ім. Остапа Вишні, Григорія Чубая, обласної Нобельської премії. Член Національної спілки письменників України.   Нагороджений Грамотою Міністерства освіти і науки України.

Джерела:

http://libr.rv.ua/ua/news/2229/

http://uk.wikipedia.org/wiki/Береза_Юрій_Павлович

http://karplibr.at.ua/index/jurij_bereza/0-60

     Миха́йло Яки́мович Моро́з (* 20 травня 1905, с. Бубнівка Гайсинського району на Вінниччині —† 13 липня 1937, Київ) — український поет, прозаїк, драматург.

Біографічні відомості

     Михайло Якимович Мороз народився 20 травня 1905 р. в селі Бубнівка Гайсинського району на Вінниччині в хліборобській сім'ї.

     Закінчив Гайсинський землемірний технікум, кілька років працював геодезистом. З 1928-го по 1931 рік був співробітником редакції газети «Колгоспне село».

Репресії

     Арештований 25 лютого 1937 року. Проходив в одній справі із Дмитром Чепурним, Гнатом Пронем, Борисом Коваленком,Володимиром Ярошенком.

     Звинувачений за ст. 54—8 КК УРСР 1927—60рр. (терористичний акт); ст. 54—11 КК УРСР 1927—60рр. (підготування до контрреволюційних злочинів).

... Читати далі »

      Тодось Осьмачка (Осьмачка Теодосій Степанович) — видатний український письменник, поет, прозаїк, перекладач.

     Ранні роки

     Народився Тодось Осьмачка в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд. Але революція внесла свої корективи. З 1920 року він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний.

     Перші літературні твори

     Перша збірка поезій Т.Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

     Творчість

     Осьмачка Теодосій Степанович – автор збірок „Круча” (1922), „Скитські вогні” (1925), „Клекіт” (1929), „Сучасникам” (1943), поеми „Поет” (1947,1954), „Китиці часу” (1953), „Із-під світу” (1954), трьох повістей: „Старший боярин” (1946), „План до двору” (1951), „Ротонда душогубців” (1956).

     Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить нове століття, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

А ті ж крихти, в ногах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!

     Разом із побратимами з «Ланки» Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить «взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». На останній закид Тичина образився. Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне «позичання» в нього образів. 1922 року Тичина записав: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ».

     Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки.

... Читати далі »

     8 травня 2015 року о 17 год. в читальному залі бібліотеки  Рокитнівського медучилища пройшла година пам’яті   з нагоди   70 - річчя Дня Перемоги у Другій Світовій війні «Пам'ять – загиблим, шана –живим!».

     Мета години: поглиблення знань студентів з історії українського народу, виховання патріотів, повага до ветеранів та учасників війни.

     Розпочала годину пам’яті бібліотекар медучилища Галина Артемівна Пахнюк, далі слово мали ведучі Тетяна Лобач та Антоніна Боровська.

     В ході заходу згадали найтрагічніші сторінки Другої Світової війни, подвиг наших земляків. Пам'ять загиблих за нашу незалежність і мирне сьогодення вшанували хвилиною мовчання.

     Година пам’яті пройшла у співпраці з бібліотекарем медучилища Галиною Артемівною Пахнюк та вихователем Галиною Федорівною Богдан.

Тетяна Лобач.

Оксана Лісовець.

     Шановні земляки! Запрошуємо Вас, переглянути  виставку – інсталяцію «Величний подвиг в ім’я людства – поза часом», яка демонструється в читальному залі Рокитнівської районної бібліотеки. Виставка розкриває тему Другої Світової війни та вклад наших земляків в її перемогу. Розділ «Війна в художній літературі» розкривається  книгами українських авторів. Тут також представлені ордени,  медалі та фронтові листи   земляків.

     Виставка-інсталяція діятиме протягом місяця. Запрошуємо на перегляд. Чекаємо на Вас.

Валентина Лінкевич.

     Дудко Федір (7 травня 1885 - 1 березня 1962)  український письменник, журналіст. Псевдоніми — Одуд, Карпенко, Ф. Дудко-Карпенко, Трифон, Чугайстер.

     З біографії

     Народ. 7 травня 1885 р. с. Шаболині (Шабалинів) Сосницького повіту на Чернігівщині. Закінчив гімназію в Новгороді-Сіверському, студіював журналістику в Москві (1904–1906). З 1907 р. працював у пресі (м. Київ), студіював архітектуру в Київському політехнічному інституті. У часи УНР працював у міністерстві земельних справ. Потім переїхав до Львова і працював у бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка. У 1940 р. перебував у Любліні, потім Кракові, працював у щоденнику «Краківські вісті». Редагував «Наше слово» (Берест), «Пінську правду» (Пінськ). У 1944 р. емігрував до Німеччини, співпрацював із журналами «Церква й життя», «Голос». Був ув'язнений гестапівцями і чудом урятований. У 1949 р. прибув до США і продовжив творчу діяльність. Редагував журнал «Самопоміч». Помер 1 березня 1962 р. у Нью-Йорку. Похований на цвинтарі св. Андрія в Савт Бавнд-Бруку.

     Творчість

     Автор романів «Прірва» (1928–1931), «Великий гетьман» (1936); збірок оповідань «Краса життя» (1922), «Глум» (1925, 1937), «Дівчата одчайдушних днів» (1937), «Війна» (1947), «Заметіль» (1948); спогадів «Моя молодість» (1965); повістей «В заграві», «Чорторий» (1946), «Квіти і кров», «На згарищах», «Стрибожа внука» (1948), драматичний твір «Гріх» та ін. творів.

Джерела:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Дудко_Федір

http://www.history.org.ua/?termin=Dudko_F

     Крашаниця Анатолій Федорович (псевдонім А. Крижаний) (* 1905, Люботин, тепер Харківської області — † 7 листопада 1984, Рівне) — український письменник та журналіст.

     Закінчив Валківське реальне училище, друкуватися почав у газеті «На засів». З 1921 року друкувався в газетах «Вісті»,«Селянська правда», журналах «Шляхи мистецтва», «Зоря».

     29 березня 1922 в Харкові засновано літературну організацію «Спілку селянських письменників „Плуг“», у складі тимчасового бюро спілки — А. Панів, І. Сенченко, Гео Коляда, С. Пилипенко, І. Шевченко, Крашаниця.

     В 1922–1923 роках — секретар Валківського повіткому комсомолу. У 1923–1924 працював в Харківському губкомі, в 1925–1926 — на журналістській роботі, 1927 переїздить у Херсон, редактор газети «Наддніпрянська правда».

     Належав до спілки селянських письменників «Плуг» ... Читати далі »

     Володи́мир Герма́нович Богора́з-Тан (*15 (27) квітня 1865, Овруч — †10 травня 1936, Ростовська область) — етнограф, лінгвіст, письменник і революціонер. Єврей за походженням.

Життєпис

      Народився в Овручі Волинської губернії. Наукову діяльність почав у 1890-х роках на Колимі, куди був висланий за належність до партії «Народна воля». Відомий як автор монографії (4 томи) про матеріальну культуру, побут, мову іфольклор чукчів.

     Після 1918 Богораз-Тан — професор Петербурзького університету, директор Музею історії релігії АН СРСР. Богораз-Тан — один з ініціаторів створення писемності народів Півночі і автор перших підручників, словників та граматикичукотської мови ... Читати далі »

     Станісла́в Володи́мирович Тельню́к (* 26 квітня 1935, Іскрівка — † 31 серпня 1990, Київ) — український поет, прозаїк ілітературний критик. Батько українських співачок Лесі і Галі.

Біографічна замальовка.

     Закінчив Київський університет (1959) і в 1962—1966 роках працював у редакції газети «Літературна Україна», далі відповідальний секретар Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України.

     Друкувався з 1952. Видав 8 збірок поезій, зокрема «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літ.-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968); працював також як перекладач, перекладав з 15 мов (зокрема з кількох тюркських мов). У 1960-их pоках у Самвидаві були поширені сатиричні поезії Станіслава Тельнюка проти русифікації.

     Дочки Леся та Галя — відомі українські співачки, Сестри Тельнюк.

     Друзі та родина дуже шанували Станіслава Тельнюка, і як наслідок - планета Stanislav, була названа на честь Станіслава, яка була відкрита у 1982 році Кримською Астрофізичною Обсерваторією і занесена у Всесвітній реєстр Гарвардського університету за номером 7632.

Творчість

    Друкувався з 1952. Видав 8 збірок поезій, зокрема «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літературно-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968); п ... Читати далі »

     Мико́ла Костянти́нови Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, Сандармох, Республіка Карелія) — український поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і перекладач античної поезії.

     Визначний літературознавець пореволюцінної України, блискучий і відважний критик та полеміст, лідер славетної плеяди поетів, званої “неоклясиками”, першорядний майстер сонетної форми і незрівнянний перекладач античної поезії. Народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині. Батько його Кость був учителем, також займав посади в системі народної освіти. Микола Зеров учився в Охтирській гімназїї до 1903, середню освіту завершив 1908 року в київській гімназії. Закінчив з добрим успіхом історико-філологічний факультет Київського університету. До 1917 року вчителював у Злотопільській, а з 1917 — в 2 Київській гімназії. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917, виступає як критик, редагує зразково бібліографічний журнал “Книгар” (1919 — 1920). Упродовж 1920-их років був професором літератури в Київському університеті, співробітником Академії наук, редактором багатьох книжкових видань.

     Друкуватися почав 1912 в журналі “Світло”, з 1913 року був співробітником газети “Рада”. З першими поезіями (переклади) виступив 1918 року. За його життя вийшло дві поетичні збірки: АНТОЛОГІЯ АНТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ, переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла (Київ, в-во “Друкар”; 1920, 63 стор.), КАМЕНА, поезії (Київ, в-во “Слово”, 1924, 80 стор.). Дуже рано потрапив під постійний вогонь партійної офіційної критики. Тому його поетична творчість повніше могла бути видана тільки після його загибелі. На еміграції майже всі його сонети (85 оригінальних і 28 перекладних) видані в одному томі Sonnetarium (Берхтесгаден, в-во “Орлик”, 1948, 196 стор.). Решта поезій, що їх вдалося зібрати, видані в збірці САТАLEPTON (Філядельфія, США, в-во “Київ”, 1951, 79 стор.) та COROLLARIUM (переклади, рецензії і листи, Мюнхен, 1958). Хоч життьовий шлях Зерова був обірваний на середині, він устиг видати методологічно оригінальний історико-літературний нарис НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО, вип. І (Київ, в-во “Слово”, 1924, 135 стор.), а також багато статей з історії і теорії літератури та літературно-критичних і полемічних статей, частина яких була видана книжкою ДО ДЖЕРЕЛ, літературно-критичні статті (Київ, в-во “Слово”, 1926, 131 стор. — друге, значно пізніше, але теж не повне, видання цієї збірки було у Львові 1943, 272 стор.). Також книжка ВІД КУЛІША ДО ВИННИЧЕНКА. Нариси з новітнього українсь ... Читати далі »