Єдиний скарб у тебе - рідна мова,
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
П. Куліш
День украї́нської писе́мності та мо́ви — свято, яке щороку відзначається в
Україні 9 листопада. За православним календарем — це день вшанування пам'яті
Преподобного Нестора-Літописця.
Історія встановлення
Свято встановлено 9 листопада 1997 року, коли
Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій
та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського
суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». В Указі
зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який
відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного
Нестора-Літописця».
Видатний український
громадський діяч Іван Огієнко свого часу сказав: "Мова – це форма нашого
життя, життя культурного й національного, це форма національного
організування".
Ось уже більше двадцяти років на карті світу існує
держава Україна, яку ми прагнемо зробити взірцевою. Йдучи вперед, втілюючи в
життя намріяне, варто іноді озирнутись і поглянути, а чи далеко пройшли, чи не
звернули на манівці, чи не згубили чогось важливого.
Українська мова
Українська
мова - державна мова України. Вона також є рідною мовою українців,
які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі,
Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою
розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка
найпоширеніших мов світу.
За даними
Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5%
жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську
мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом
населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в
якості рідної, становила 2,9%.
Походження
Генеалогічно українська мова належить до
індоєвропейської мовної сім'ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона
входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до
західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська,
верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської -
словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська
мови).
Історію
української мови починають від праслов'янської (спільнослов'янської) мовної
єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н.
е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.
За
традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була
офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи
розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та
закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі.
У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана
давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські
мови - українська, російська та білоруська - як мови відповідних народностей.
Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби
царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних,
археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених
ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.
Сучасні
дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови,
вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних
ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська,
білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і
так званої "праруської" спільної мови не існувало.
Безперервність історичного розвитку етносу на
українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про
те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав
формуватися український етнос і відповідно - українська мова. Вона перейняла
від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та
граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах
замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних
особливостей.
Разом з
християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або
церковнослов'янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом
і Мефодієм (одних з перших слов'янських культурних діячів). Нею писалися
релігійні та офіційні тексти. Старослов'янська мова довгий час виконувала
функції писемної мови.
З XIV по
XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно
використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала
сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник
І.Котляревський, а основоположником - Т.Шевченко. В основі сучасної
літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.
Писемність
Питання
походження слов'янської писемності залишається досі остаточно не з'ясованим.
Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо
декілька свідчень у стародавніх літописах.
Після
прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два
типи письма - кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і
глаголиця (від давньослов'янського "глагол", що означає
"слово").
Глаголиця
вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження.
Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у
вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну
складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких
південнослов'янських країнах.
Кирилиця -
цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою
переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому
числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки
була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у
подальшому стали графічною основою сучасної української, російської,
білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.
Сучасний
український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на
письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к,
л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 - голосні звуки, з яких а, е, и, і,
о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному
звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова,
після голосних і після апострофа ( ' ) - по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а
] - має, юнак, в'янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] - їжа,
з'їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] - його, а в інших позиціях
- нескладовий голосний [ і ] - йду, гай; літера ь звукового значення не має, а
вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г
позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ - задньоязиковий проривний
приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків
[шч] - щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за
різновидом - друковані й писані.
Нехай День української писемності та мови
і надалі об’єднує нас в єдиному прагненні розбудовувати нашу рідну державу,
передавати наступним поколінням кращі
надбання української духовності.
Ми
– українці. Живемо у вільній незалежній державі – Україні. Розмовляймо рідною
українською мовою. А мова в нас красива і багата, мелодійна і щира, як і душа
нашого народу.
ЦІНУЙМО УКРАЇНСЬКУ МОВУ!
Підготувала Оксана Лісовець.
|
