Василь Георгійович Федоров (1895–1959), українського пись­менника, гумориста, перекладача.

    Народився  в родині службовця земської управи м.Херсона, навчався в першій  класичній гімназії. 1915 року вступив на юридичний  факультет Новоросійського університету (м.Одеса).

    Першими  літературними  спробами стали  вірші, писати які він  розпочав у  Херсоні. Затишне  провінційне  місто його дитинства  наклало відбиток на  всю його  подальшу творчість. “Закроешь  глаза  –  и  в памяти, как  в волшебном зеркале, сами  собой  встают  картины. Вот  берег Днепра, увешанный  просыхающими  неводами, и  бронзовые  фигуры рыбаков, и  вербовые  леса  в далеком утреннем  тумане”, ­ писав В.Федоров в оповіданні “Кузькина мать”.

    У юності друкував  свої вірші й замітки  в херсонських газетах “Родной  край”, “Херсонское утро” (повість “Прекрасная Эсмеральда”, “Канареечное счастье”).

    В автобіографії (1950  р.) він  писав:  “В 1919г., когда  на  юге (в Херсонской  губернии) беспрерывно продолжалась гражданская  война, и  кроме Красной  и  белой  армии  воевали  также  различные  атаманы, я  решил на  время покинуть родину, чтобы закончить свое образование. Но оказалось ­ навсегда”.

    В.Федоров, на  думку сучасних літературознавців,  гуморист  найжорстокішої  епохи. Найвидатніші його твори  є, безперечно, окрасою світової культури. Іронічна  манера його творів допомагали емігрантам виживати  в часи лихоліття.

    Оригінальним є оповідання “Суд Вареника”, де постають мальовничі херсонські  краєвиди.

     У повоєнний період викладав російську мову на різноманітних курсах, а з 1949  року працював перекладачем у системі зовнішньої торгівлі Чехословаччини.

    Помер В.Г.Федоров 8 березня 1959 р. Його поховано на Ольшанському цвинтарі  в Празі.

Твори 

1. Избранные  произведения. /  составление,  редакция, вступительная  статья, примечания С.М.Сухопарова. – Коллекционное издание.

2. [Вірші] //  Вежі та  вітрила  /  ред.:  В. Г. Піддубняк  [та  ін.];  упоряд. Т. М. Щерба. – Херсон : Наддніпряночка, 2007. ­ С. 14.

... Читати далі »

     Володимир Зенонович Гжицький (15 жовтня 1895 — 19 грудня 1973) — український письменник, публіцист, перекладач. Брат Степана Гжицького. Член СПУ (1956).

Біографія

    Народився в с. Острівець, нині — Теребовлянського району, в сім'ї вчителя. Від 1900 жив у селі Довге на Теребовлянщині. Вчився у Тернопільській українській гімназії (1907-1914, 1917).

     Війна 1914 р. перервала навчання, закінчив гімназію у 1917 р. В. Гжицький воював в Українській Галицькій Армії — у чині поручника.

     Перейшов Збруч, добрався у 1919 р. до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети і т. ін. Вчився в Харківсьуому інституті сільського господарства. Закінчив 1926 року. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна».

Початок творчості

    В. Гжицький починав як поет і драматург. Про це свідчать поетична збірка «Трембітині тони» (1924), драматичні твори для дітей, які успішно ставили у Харкові: «По зорі»(1925), «Вибух» (1927), п'єса «Наступ» на тему класової боротьби на селі часів колективізації (1931). І все ж найбільше талант В. Гжицького розкрився як прозаїка. Перша повість «Муца» вийшла 1928 р. Невдовзі побачили світ знаменитий роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), збірка оповідань «Цісарське право», роман «Захар Вовгура» (1932).

    1928 року Гжицький у складi кiнописьменницькоï експедицiï, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешнiх жителiв ойротiв. Наслiдком поïздки став роман «Чорне озеро» (1929), що завоював письменниковi всесоюзне визнання.

Арешт і заслання

     Проте постановка гостроï проблеми нацiональних взаємин у Радянському Союзi вже тодi була страктована органами ДПУ як «викривлення полiтики, яку проводив Сталiн щодо нечисельних народностей СРСР». I хоча в 1932 роцi В. Гжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарiв Донбасу, доля письменника була визначена тимчасовим перебуванням у лавах УГА та романом «Чорне озеро».

     7 грудня 1933 року в Харкiвському облуправлiннi держбезпеки був виписаний ордер № 32 на арешт В. Гжицького. У постановi на арешт йому iнкримiнувалася приналежнiсть до контрреволюцiйноï органiзацiï УВО (Украïнська вiйськова органiзацiя) та участь у терористичнiй дiяльностi.

     1 сiчня 1934 року на черговому допитi Гжицький змушений був «визнати», що належав до УВО з осенi 1930 року, входив до складу Харкiвськоï групи пiд керiвництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нiбито належали А. Панiв, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко.

... Читати далі »